Що нам робити з російською мовою в Україні?

Поява взаємовиключних повідомлень в українському інформаційному просторі про викладання російської мови в українських школах спричинила спалах активності мовностурбованих людей. Будучи одним з таких, я до останнього уникав цієї теми, оскільки давно прийняв рішення залишити її особам, котрі мають більш придатну освіту для мовних суперечок. До того ж вважав і вважаю, що в сучасному світі майбутнє мови залежить не лише від кількості проспіваних автентичних пісень.

Вперше бажання висловитись з мовного питання виникло наприкінці лютого 2014 року. Тоді міський голова Львова Андрій Садовий на знак солідарності зі Сходом і Півднем закликав львів’ян день говорити російською мовою, а хтось закликав Одесу і Донецьк цілий день говорити українською. Уже не пам’ятаю, де, хто і як розмовляв, але ефект від ініціативи виявився таким самим «успішним» як і ефект від ахмєтовських гудків у травні 2014.

Зрозуміло, що вся ця мовна клоунада була потрібна для того, аби якось запобігти фрагментації країни, яка нібито була спричинена відміною Верховною Радою України мовного «закону» під кодовою назвою «Кі-Ко», закон Ківлова-Колесніченка. Тоді мені подумалося, а чому виникло бажання вибачитись тільки за «Кі-Ко», чому б не вибачитись за диктаторські «закони», прийняті 16 січня 2014 року? Вони також голосувались по «бєспрєдєлу» у шахрайській спосіб. Ну й за ради єдності країни можна було б зробити дні Донецька у Львові. За кожну перейменовану вулицю на честь чергового українського підпільника, ударникам донецького труда можна було б заїхати до культурної столиці і прямо з лікарні викрасти якогось ботаніка-науквоця. Потім вивести його в гараж, відбити нутрощі, покинути на морозі зі зв’язаними руками і сказати, що це він заблукав і замерз. А в Донецьку, на противагу Бандері, встановити пам’ятник «беркутам», які в рядні несуть труп майданівця.

Підштовхувала до мовної дискусії мене і ситуація з рибками, намальованими на стіні лікарні «ОХМАТДИТ» київською художницею Світланою Рудиковою, яка сказала, що вона все життя прожила в Києві і завжди розмовляла російською, тому і підписала рибок росіменами: Прасковья і Пєлагєя. Цікаво, де вона такі імена чула у Києві? Ну назвала б Маша, Даша, Наташа, ніхто б може і не помітив. Хіба приїхала б Ірина Фаріон і почала б розповідати про Марійку, Дарку, Наталку, а такі як я відповіли б знаному філологу, що нехай для початку розбереться у себе під носом з Міськами, Яськами, Лацьками, Штефками, Сташками, Юзьками, Гєньками, від яких у мене крутилася голова, коли приїжджав до матері на малу батьківщину. Але ж Рудиковій треба було випендритися. І є підозра, що не лише.

І ось остаточним тригером для написання статті з мовного питання став по-жіночому емоційний і щирий текст Наталі Безмен під назвою: «Русский: заптретить нельзя отобрать», опублікованого на Хвилі 17 вересня.

У статті зібрані максимально можливі побажання, претензії, здивування, емоції російськомовних людей, які очікувано викликали палку прихильність русофонів і таке саме обурення українофонів. Події під російським посольством 18 вересня, мається на увазі два удари ногою по голові лежачого чоловіка, який прийшов виконати свій «громадянській» обов’язок і вклонитися великій російській культурі, сигналізують нам, що мовний конфлікт має всі шанси бути «вирішеним» приблизно у такий спосіб, і не факт, що завжди на користь Мірошниченко.

Причин тупику у мовному питанні щонайменше є дві.

По-перше, самі українофони не можуть чітко сформувати та артикулювати кілька принципових речей:
1. у чому полягає мовна проблема;
2. у чому цінність національної ідентичності;
3. як вони бачать вирішення мовної проблеми в Україні. Або треба хоча б повідомити, що хочеться.

По-друге, україномовні не дають можливість чітко висловитись з мовного питання русофонам. Як тільки, ті роблять спроби презентувати своє «розуміння прекрасного», так їх одразу піддають жорсткій критиці з погрозами застосування силових методів. Одразу скажу, що «єстем» абсолютно толерантною людиною – толерантно ставлюся до силових методів. Тільки перед тим як їх застосовувати вважаю за необхідне дуже чітко пояснити свою позицію. І не просто пояснити, а й довести, що насильницькі дії спрямовані на відновлення справедливості і виходять з людської гідності.

Безперечно все набагато складніше. Проте подібні спрощення мусять бути, аби якось триматися берегів лаконічності.
Почнемо з мовної проблеми, а саме з основного закону держави Конституції України як головного її джерела. На мою неекспертну думку положення: «державною мовою в Україні є українська мова» є нікчемне і ні про що не говорить. Ця невизначеність дає підстави стверджувати, що лікар карети швидкої допомоги може приїхати до вас додому і збирати анамнез хвороби російською мовою, оскільки ваше помешкання не є державною установою. Також неясно чи мають вам право відмовити в обслуговуванні українською мовою в магазині «Sport Life» на тій підставі, що це приватна територія.

Також не ясно чи можете ви відмовитись обслуговувати пацієнта і вимагати перекладача на тій підставі, що він звертається до вас російською мовою в комунальній (державній) поліклініці. Ну і взагалі – чи має право українець в Україні не розуміти російську, польську, англійську, іврит, ідиш також не ясно.

З огляду на процеси децентралізації та самоврядування може скластися така ситуація, що українець не лише не почує і не отримає відповідь українською від міської ради Харкова, але й для того, аби почути українську в Україні йому доведеться їхати в Кабінет Міністрів і просити Авакова, щоб він з ним поговорив українською, оскільки це буде єдина стопроцентна держустанова.

Прикрим непорозумінням залишається твердження про обов’язки держави України забезпечувати розвиток мов національних меншин та російської. Зауважу. Ми не говоримо чи це справедливо. Це апріорі неможливо. Розвивати можна тільки одну мову, оскільки мові потрібний життєвий простір, точки прикладання тощо. Підтвердженням цієї думки є українська мова, якою розмовляють громадяни Канади та США, приїжджаючи до нас допомагати робити чергову революцію.

Слухаючи їх мову розумієш, що держава створює умови не для розвитку української мови у цих країнах, а дає можливості нею побавитись і безболісно попрощатись. Саме тому українські канадійці, чи хто там іще, дивляться на Україну як єдине місце розвитку мови.

Ідея розвивати мови країн, громадяни яких мають свої країни – це серйозний колективний психічний розлад. Тобто термін «розвиток» стосовно інших мов в Україні потрібно міняти. Він є хибним, дезорієнтуючим, несправедливим, а головне неможливим у виконанні.

Витоки мовної проблеми також слід шукати у незалежності, точніше у її розумінні. На сьогодні уже очевидно, що у 2016 році люди, котрі виборювали і жертвували за незалежність інакше її розуміють у порівнянні з нинішніми прихильниками незалежності, котрі у 1991 році або не розуміли, що відбувається, або їм було байдуже, або було противно. Для нормальної людини незалежність – це свобода не виконувати чужу волю. У цьому вся суть незалежності. Варто нагадати, що чужою волею для України була і є російська воля. Чи то індивідуальна чи то колективна. Якщо вас примушують виконувати російську волю, у тому числі й у мовному питанні, то, мабуть, ви не є незалежні. Що таке російська воля у мовному питанні? А це тоді, коли не розуміють або не до кінця розуміють вашу мову, до вас звертаються російською мовою, вимагають від вас відповіді російською мовою (згадаємо випадки з замовленням таксі у Києві), примушують вас читати або писати російською мовою, примушують вас слухати російську мову і таке інше. Підкреслюю, що йдеться про тих, хто виборював незалежність або її підтримував. Іншими словами, для цих людей держава Україна – це національний проект, на зразок національних європейських держав ХІХ століття або сучасних Польщі чи Ізраїлю.

Хтось може сказати, що кримплен вийшов з моди у 70-і роки, але саме заради «кримпленових костюмів» люди жертвували і готові жертвувати. Також можна нагадати, про те, що націоналісти були і є головними драйверами процесів емансипації в Україні, і з 1991 року і навіть трохи давніше. Всі інші страти є або допоміжними, або відверто паразитуючими. Колективний Олексій Мочанов міг би претендувати на своє бачення незалежності, якби зміг би вийти з Майдану 2014 у складі організованої військової структури, наприклад, Української Революційної Армії, перетворивши стихійний національний протест у революцію буржуа.

Нагадаю, що іншого виходу з Майдану, окрім як виходу через війну не існувало. І виходили з Майдану, рятуючи київську буржуазію, саме «нацики». Роздрібненими військовими угрупованнями, падаючи під кулями, отримуючи поранення. Можна скільки завгодно показувати медичні довідки про розумову відсталість Парубія, але саме ось такі як він та вірні національній ідеї «свободівці» врятували колективних Мочанова і Кличка від тюрми або еміграції. У цьому місті можна навіть втулити політологічний прогноз для тих, хто чекає на буржуазну революцію в Україні і для кого свобода є цінністю. Вона відбудеться після того як буде створена національна буржуазія. Національна буржуазія – це коли «нацики» заволодіють «золотом» компартії, а не Пінчук почне розмовляти українською. Це щодо питання цінності національної ідентичності. Якими б недолугими не виглядали Ющенко і Васюник, але при них бізнес та знедолені, не залежно від національності, краще себе почували як при зв’язці Порошенко-Гройсман-Ложкін.

Тепер перейдемо ближче до статті «Русский: запретить нельзя отобрать».

Наталі Безмен написала те, що написала, але мені здається, що текстом актуалізована проблема російсько-культурних людей. Це певна категорія, вихована, як каже Олексій Арестович, на російських культурних зразках. Треба сказати непогано вихована. Щоправда Вадик Колесніченко також себе називав російськокультурною людиною та й вихований він був погано (варто лише пригадати як він покривав свою тещу, яка залила нашатирний спирт людині в горло), але тут йдеться про таких російськокультурних як Семен Глузман, Євген Комаровський, Вадим Карасьов, Геннадій Балашов та інші.

Ці люди позиціонують себе українцями, хтось з них навіть вивчив українську мову, або якщо не вивчив за 25 років, то у якості компенсації не ставить під сумнів її єдинодержавність. У нас так можна – казати, що єдиною державною мовою міжнаціонального спілкування має бути українська і не знати її.

Тобто якійсь частині з цих людей потрібна жива російська для того щоб звертатись за культурними зразками: самим розвиватися і, звичайно, служити Україні. Також вони хочуть якось виділити російську мову, щоб вона не була зарахована до мов нацменшин. Ну щоб і не державна, але і не мова нацменшини. Для цього вони вимагають наявності російської мови у загальноосвітніх програмах державних шкіл, бажано обов’язкової для всіх. Як аргумент вони наводять безліч плейотропних ефектів від знання російської мови для неросійськомовних. Думаю, що неспроста. Ці люди вважають несправедливою політику з дерусифікації і нарікають, що для них готують культурне гетто.

Отже, окрім маніпулятивного використання мовного законодавства, українофони відчувають нестиковку у декларованих намірах русофонів. Україномовні вважають, що йдеться не про бажання вчити російську за бюджетні кошти для особистого духовного розвитку, черпаючи культурні зразки з ХІХ століття. З ХХ та ХХІ черпати особливо нічого, і про це ще буде сказано так само як про бюджетні кошти. Мова іде про мовну експансію. Україномовні вбачають у цих намаганнях витіснити українську з побутового життя у вузький офіційний державний сегмент, зробивши її мовою чиновників і корупції. Ну, колись була мовою нетесаних колгоспників, а тепер буде брехливих чиновників. Хоча і ті, і інші є продуктами руского міра.

Саме тому русофони переконують у потрібності російської мови, перевагах її знання і таке інше. Саме тому русофони не хочуть писати заяви з проханням надати їм години для вивчення російської. Русофони хочуть, щоб заяви на звільнення від російської писали українці. Може вони і нічого не хочуть, але саме так є зараз – українців щось там примушують писати і відмовлятись індивідуально. Деякі русофони хочуть зберегти за собою право дивуватися тим українцям, які не вчили Пушкіна і виставляти їх малокультурними людьми. Це не вигадка – це взято з сучасного життя.

Отже, починаємо з корисності російської культури. Хто сказав, що на уроках російської літератури, а вивчення навіть просто мови не можливе без вивчення літератури, вчителі будуть давати культурні зразки, а не займатимуться пропагандою «руского міра»? Це також не вигадки. Зрештою, хто сказав, що ті культурні зразки даватимуть розуміння добра і зла, яке притаманне українцям і Західній цивілізації? Про різне розуміння можна прочитати у статті «Україна: коли зло стає добром», опублікованої на «Хвилі» 08.05.14.

Тепер про власне цінності культури. У мене не виникає сумнівів у тому, що в російській культурі можна знайти культурні зразки, які виховають з людини особистість та гуманіста. Але мені так здається, що ми перебільшуємо роль російської культури у їх створені. Якось не довелося прогулюватися з Тарасом Шевченком по Санкт-Петербургу, але злі язики кажуть, що російською мовою серед жителів «города на Нєвє» в середині ХІХ століття розмовляли не більше 30% освічених людей. В основному говорили німецькою, а потім французькою. І всі культурні зразки були створені саме німцями та французами або під їх впливом. Те що Росія до Путіна була європейським проектом, заснованому на європейських цінностях навіть підтверджує російськокультурна людина Вадим Карасьов.

Після того, як більшість з тих людей після 1917 року повернулося у країни звідки вони чи їх предки приїхали, з культурними зразками щось почало не складатись. Особливо сумніви щодо здатності отримати щось придатне для культурного вжитку безпосередньо з російських надр виникають у ХХІ столітті. Принаймні такі думки відвідують нормальну людину, яка переглядає російське кіно чи спостерігає за російським політичним життям.

Не знаю як в інших сферах, але в медичній все виглядає чомусь саме так. Наприклад, все акушерство, яким донині користуються в Україні, було створено переважно німцями. Причім їх було настільки багато, що російська радянська пропаганда навіть не змогла підшукати місцевих талантів аби склепати щось на зразок «Щьоткіна-Блюмберга». В акушерстві іноземні прізвища так і залишились без російських приставок: Шредер, Крістелер, Бумм, Альфельд, Дункан, Шульце. Ознайомитись з роботами деяких німців довелося зовсім не тому, що мені так хотілося. Просто після закінчення університету я розумів, що працювати по російських підручниках (Бодяжина, Айламазян) – це калічити дітей і жінок. Саме тоді я прийшов до висновку, що російський розум ХІХ, ХХ століття ні на що інше не здатний як перекрути, те чого він не зрозумів і добрехати того, чого він не знає. Тому мені довелося витрати частину свого життя аби дещо переписати, перемалювати, впорядкувати і видати. Звинувачення серйозні, тому даю посилання як звіт, що щось там таки колись робив.

Те саме стосується «дєдушки» Пирогова – корифея російської хірургії, людини зі світовим ім’ям, про великі досягнення якого чомусь знають тільки в Росії та Вінниці. У Вінниці, до речі, дуже люблять проводити різного роду Пироговські вечорниці, на яких пострадянські професори щось там розповідають. Але тим, хто буде у садибі Пирогова спробуйте увійти в довіру до когось з працівників музею. Вони читають архіви і розкажуть вам дуже багато цікавого. Микола Іванович постане перед вами у вигляді брутального російського хама, біля якого не можливо було стояти на певній відстані, оскільки він рідко мився. Відомості про його гуманність, а тим більше безкорисність, сильно перебільшені. Він нормально брав гроші за лікування з селян, не виявляючи особливого милосердя під час своїх безвідповідальних експериментів над ними, торгував ліками та мав некисле комерційне лібідо, яке реалізовував в земельних питаннях та аграрному бізнесі. Допомагали йому у цьому місцеві євреї, яких він насправді лікував безкоштовно. Розкрили талант великого хірурга і дали путівку у життя безперечно іноземці.

Ще раз наголошую. Сказане не означає, що в російській культурі нічого не можна знайти корисного і шо «дєдушка» Пирогов не був великим хірургом. Зізнаюсь, що маю «гріхи»: інколи почитую Бєрдяєва, слухаю лекції українофоба Фурсова, вчуся у Нєвзорова і таке інше. Але не треба переоцінювати і перебільшувати. А також треба розуміти, що культурні зразки можна брати з інших джерел, бажано з першоджерел, причім більш комфортних у морально-етичному плані. Нормальна людина, взагалі, більше схильна черпати з тих культур, до яких вона не має претензій і образ. Кажуть, що росіяни у порівнянні з англійцями – піонери в шортиках. Те що англійці витворяли з ірландцями та шотландцями, це навіть не голодомор 1932-33 років. Але мені комфортніше, збагачуватись з англійської культури аніж з російської, оскільки англійці безпосередньо нічого поганого мені не зробили. Ну так влаштовані люди і нічого тут не вдієш.

Також мають значення давності конфліктів. Люди категорично відмовляються до кінця життя звертатися до культури народу з яким вони конфліктували. Ну, це я про нормальних людей, а не про холуїв.

У тексті Наталі Безмен йдеться про спробу принизити росіян та російськомовних. Це окрема і складна тема, яка заслуговує на увагу. Від неї не можна так просто відмахнутися, оскільки спроби когось принизити завжди закінчувались в історії драматично і трагічно.

Хочу пояснити, що йдеться про спробу поставити на місце русофонів, а не принизити. Також можна вести мову про помсту можливо ще щось. Давайте спокійно спробуємо у цьому розібратися.

Багато русофонів не враховують кілька принципових моментів. Ті русофони, що заїхали з Росії вважають себе місіонерами, людьми, які несли слово правди і промінь світла. Вони добросовісно працювали вчителями і разом з математикою вчили українців основам марксизма-ленінізма. Вони ніяким чином не ототожнюють себе з загарбниками і поневолювачами і їх насправді можна назвати мирними колонізаторами. Але, по-перше, ці люди мають розуміти, що вони несуть солідарну відповідальність за дії своїх національних колег у будьонівках, по-друге, частина українців не вважає їх місіонерами, а швидше навпаки – варварами і бидлом, і мала на увазі їхні культурні зразки. Є велика кількість людей, які вважають, що Росія несла зло. Дії Росії в цивілізаційному та економічному аспектах для них не є тотожними діям Великобританії в Індії. Можна ображатися, можна не ображатися, але українофони так вважають і діють відповідно до своїх уявлень. Тому для когось Пушкін це його «фсьо», а для когось – це ріфмопльот, який у віршованій формі оспівував своє лібідо.

Окрема і більш складна ситуація з місцевими русофонами, більшість з яких не переходила на російську мову, за них це зробили їхні діди. Спробуємо розібратися з їх «приниженням».

Вінниччина – це одна з останніх областей, яка піддалася масовій русифікації, котра зачепила 1-2 покоління. Важливо розуміти, що різні регіони по різному сприймають русифікацію і російськомовних. Найгірше до русофонів ставляться «свідоміти» навіть не в Західній, а в центральній Україні. Чому? А тому, що тут залишилися люди, які бачили процес на старті. Ті, хто служив в армії мене зрозуміє. Коли ви бачите уже готового сержанта, то у вас одне ставлення, а коли ви знаєте цього сержанта ще з солдата і бачили його вчинки та початок професійного росту, то це ставлення уже інше і залежатиме воно від того як гідно молодий боєць пройшов свій шлях. Дуже важко сприймаються команди від сержанта, якого колись «опустили» і ви бачили як це було.

Процес масової русифікації на Поділлі відбувався у 70-х роках. Довелося бути його безпосереднім свідком, учасником, об’єктом тощо. Пресинг і насильство було таким, що уникнути русифікації було не можливо. Але русифікація остаточно стає русифікацією, коли чужа мова приноситься в сім’ю. Чужу мову в сім’ю приносять діти, і ламають мовну практику саме вони. Діти першими звертаються або відповідають батькам в сім’ї іншою мовою. Відповісти батькам чужою мовою – це плюнути їм в обличчя. Тому для мене російськомовні це ті, хто колись плюнули матері і батькові в обличчя. Не важливо, чи це було у 30-х роках в Запоріжжі, чи 50-х роках у Кіровограді, чи 70-х роках у Вінниці чи 80-х у Львові. Багато, хто з моїх ровесників плювали в обличчя. За ради справедливості треба відзначити, що багато з них виправили ці помилки.

Зрозуміло, що русофони східних областей злам мовної практики пережили дуже давно, в інших поколіннях і їм все це може здатися хворобливими фантазіями автора. Але саме тому русофони так болісно переживають українізацію, оскільки розуміють, що рано чи пізно їм треба внести українську мову у сім’ю, або іншими словами хтось комусь має «плюнути» в обличчя. Внести чужу мову в коло близьких – це найважче. Тому ними відчувається дискомфорт та приниження. Серед вінницької інтелігенції багато сімей, які назовні розмовляють українською, а у себе вдома говорять російською. Та що там багато, більшість викладачів університетів так живуть. Мені відомі сім’ї, які назовні, у тому числі і між собою на публіці, розмовляють українською, а коли залишаються вдома одні – російською. І це йдеться про етнічних українців.

Звичайно є ще один момент. Перейти назад на українську – це визнати свою помилку, колишню слабкість, для когось – перекреслити своє життя.

Так ось, приниження – це швидше особисті відчуття русофонів, аніж бажання українофонів когось принизити.

У цьому контексті можна виділити мотивації групи людей, котрі приймають політичні рішення. Окрім бажання «поставити на місце», а ставити на місце є за що, можна вести мову про помсту і зневагу до російськомовних. Але чому дивуватися? Помста за те, що намагалися разом з поневолювачами нагнути і «опустити». Зневага за те, що самі не встояли. Але, знову ж таки, це природна реакція людини.

Кілька слів треба було б сказати з приводу безперспективності низки заїжджених аргументів, які не є аргументами для україномовних. Їх можна не використовувати, вони не діють і на них ніхто не реагує.

Почнемо з засудження насильства у мовній політиці. Дуже дивно чути слова засудження насильства від людей, які самі чинили насильство, або які були зґвалтовані сотні разів. Чомусь раптом у всіх них прокинулася гідність. Дуже цікаво, де ця гідність була раніше. Тому позиція українофонів тут є простою. Сказали «Горішні плавні» — значить «Горішні плавні». Але саме головне треба розуміти, що в житті діє головне правило: якщо не матимеш власної волі і не нав’язуватимеш її іншому будеш виконувати чужу волю. Не будеш нав’язувати українську – будеш розмовляти російською.

Далі. Україну можна любити російською і це доведено війною з Росією. Хочу сказати, що нічого не доведено. Якщо людина розмовляє російською, то це зовсім не означає, що вона цією мовою любить Україну. Більшість з цих людей люблять Україну українською, навіть якщо і погано нею розмовляють. Чому тилові русофони вважають, що фронтові російськомовні виступають за російську мову? Я уже не кажу, що внесок русофонів у стримувані ворога явно перебільшений. Без «нациків» Україна не стримала б ворога. І смію заявити, що втрати серед україномовних у рази вищі ніж російськомовних. На Львівщині є села, у які з війни не вернулися десятки чоловіків. Їх просто наша статистика на враховує у втрати. А якщо навіть припустити, що все, насправді не так, то в окопах мають сьогодні сидіти на 100% шанувальники Пушкіна. Якби в Донецькій області проживали «галичани» цієї війни ніколи б не було. Саме тому Польща може проявляти активність виключно в стінах Сейму, приймаючи рішення про «людобуйство». Думок про військові дії з метою помститися у неї ніколи не виникне.

Наступний аргумент. Мовне питання треба вирішити, так як воно вирішено у таких цивілізованих країнах як Канада, Швейцарія, Бельгія тощо. Як на мене, то просто феєрично. Ну ось давайте подумаємо: русофони хочуть вирішити мовне питання в Україні як в Канаді. А чому не так як в Росії? Можемо взяти мовне законодавство з улюбленого ХІХ століття, якщо сучасне не підходить. А-а-а, Росія не цивілізована країна і є нашим ворогом. Тоді, які культурні зразки ви збираєтеся в неї брати, якщо вона не цивілізована і є нашим ворогом? Потім, а хто сказав, що у Канаді, Іспанії, Бельгії вирішене мовне питання? А ось в Росії вирішене. Вибачте, але це все свідчить, що русофони повністю втратили самоконтроль і не слідкують за своїми думками, а просто мелють що заманеться бо їм треба задовольнити свої хотілки.

Російськомовний українець. Цей термін українцями не сприймається. Просто. Принаймні у тому тлумаченні в якому його намагаються втиснути.

Ну, мабуть, досить. Задачею цього тексту є не намагання навести якомога більше аргументів. Головна задача пояснити, які чинники є визначальними, у кого в руках бейсбольна біта і в яких випадках вона почне застосовуватись.

Проблема мовного питання полягає не в мові, а у носіях мови. Точніше у їх намірах. А наміри у носіїв російської мови погані. Недобрі наміри мають не лише її носії в Росії, але й якась кількість в Україні. І не важливо, який це відсоток. Поки ці наміри не зміняться, як це відбулося з Польщею, російська мова нестиме загрозу. Тому, якщо російська мова і потребує спеціального статусу в Україні, то хіба статусу мови окупанта, а не нацменшини. Останнє насправді смішно звучить.

В Україні мовне питання буде вирішене виключно по-українськи. Це не та ситуація, коли два рівних народи спільно корчували ліси та боролися з триметровими ведмедями і не та ситуація коли три національні групи об’єдналися навколо світових фінансових запасів. Росіяни вчинили проти українців дуже багато поганих дій протягом століть, дуже багато брехні і підлості між двома народами. Тому тут не буде ніякої Канади і Швейцарії. Не вдасться також вибудувати аналогію Німеччина-Австрія, коли дві різних країни розмовляють однією мовою. Навряд чи в Росії погодяться на українську, а в Україні на російську. Можна спробувати, звичайно, довести протилежне, але треба розуміти, що це громадянська війна.

Русофони мають зрозуміти, що почуття є не лише у них, почуття є в поляків, португальців, бурятів і у тому числі вони є в українців. Якщо плювати на людські почуття, то буде ось така картина як під роспосольством у Києві під час виборів в Госдуму 18 вересня. . Відео є дуже показове. Ці дві людини, які билися під посольством є збірними образами шанувальників Пушкіна і нешанувальників Пушкіна. Обидва навмисне прийшли 18 вересня на побачення. Один прийшов, щоб вчергове висратися на поріг, подзвонити в двері і попросити туалетний папір, а другий прийшов, щоб витовкти серуна пикою у гімно. Просто шанувальник Пушкіна, не розрахував, що за період його відсутності, той, що ніби завжди давав люб’язно йому туалетний папір, підріс і підкачався. Але проблема з мовним питанням зовсім не у тому, що будуть побиті ногами по голові ті, хто «бикує», а бо ті, хто не розібрався як себе треба вести правильно. Проблема у тому, що наступними, кого буде бити Мірошниченко і Ко, будуть такі як я. І це є, мабуть, головною причиною написання цього тексту. Тому що ці люди, які подавали туалетний папір, нічого іншого як мстити за приниження і бити не можуть. І коли вони переб’ють ось тих, які «бикували», або просто хотіли почитати Пушкіна за бюджетні кошти вони перейдуть на «агентів» Кремля, які розмовляють українською. До речі, пропоную поцікавитись чи мають можливість турки у Німеччині вчити своїх дітей турецькою мовою за бюджетні кошти. Все таки ця нація приймала участь у відбудові повоєнної країни, і зовсім не за рахунок мільйонів життів німецьких селян.

В заключній частині спробую відповісти на всі три запитання, які були означені на початку тексту. Коротко. Україномовні вважають неприйнятними будь-які мовні та культурні претензії з боку російськомовних в силу історії складних взаємин. Вся політика україномовних спрямована на витіснення російської мови з побутової публічної сфери. Українофони не проти, аби русофони спілкувалися між собою російською мовою, так як це роблять поляки або євреї. У чому полягає цінність української мови та національної ідентичності вони не збираються пояснювати. Мені, особисто це не подобається, але це право українців.

Хочеться також звернутися до російськомовної еліти. Припиніть, будь ласка, «бикувати» і корчити з себе ображених. Після розпаду СРСР ви отримали дефіцитний соціальний ресурс. Ви краще освічені, у вас вищій інтелектуальний потенціал, у вас більше зв’язків та у рази більше фінансових можливостей. Якщо ви хочете читати Пушкіна у вас є можливості організувати недільні школи за власний рахунок. Якщо ви відчуваєте у собі наявність педагогічних здібностей і бажання нести в маси російську культуру, то у вас є кого виховувати російськими культурними зразками. Це Ренат Ахмєтов, Микола Левченко, Альона Бондаренко, Ігор Коломойський та інші, які до кінця своїх днів не зможуть навернутися ні до культури, ні до українського.

Ніхто вас не виштовхує з політичного життя країни. Поцікавтесь, будь ласка, походженням галицької еліти. Більшість українських національних подвижників не є етнічними українцями і мають австрійське, польське, чеське єврейське походження. Зрештою, беріть приклад з Горбуліна та Шишкіна. Хочу вам повідомити, що ваш інтелект та ваші знання потрібні у впорядкуванні всіх сфер життя. Якщо проблеми з інтелектом в українофонів можна пояснити їх тривалою маргіналізацією, то чим пояснити проблеми з інтелектом у вас я не знаю. Займаючись не один рік питаннями реформування медичної сфери відповідально заявляю, що ви мало чим відрізняєтесь від Лілії Григорович.

Євген Іхельзон, ви вірно робити, коли принципово спілкуєтесь в магазинах українською, тільки прохання, робіть вірні висновки. Не треба закликати вчити російської грамоти українське бидло на тій підставі, що вони вам відповідають неграмотно російською. Україні не потрібне українське бидло, яке грамотно пише російською мовою. Від цього воно не перестане бути бидлом. Вимагайте від них відповідати чого їх вчили у школі і в час Х, ці люди зможуть вас захистити, і вам не треба буде йти помирати на фронт. Чисто практична порада, ви ж розумна людина.

Отже все можна вирішити, якщо мати здатність змінювати свою точку зору під вагою аргументів. Якщо ні, тоді громадянська війна. Дмитро Корчинський каже, що це корисна річ, допомагає позбавитись від явних та прихованих ворогів. Корчинському легко так казати, оскільки він не збирається воювати. А я буду змушений, тому і шукаю мирних методів.

А за російську переживати не треба. Ми до неї обов’язково вернемося як зараз до польської і будемо вчити за власні гроші. Але ми будемо!