Олексій Арестович: Три світи України і боротьба між ними

Результати дослідження Українського Інститута Майбутнього громадської думки з класичних ліберальних питань показали, що сучасна Україна — країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Ось результати по кільком ключовим питанням:

Висновки однозначні:

— сучасна Україна — країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Тобто рівно така, якою її малювала радянська пропаганда, в повоєнний час:

— «Максим Перепелиця» і все таке інше.

Дві спроби революції і війна, разюче мало вплинули на неомарксистські вподобання суспільства.

Ось цей стан речей — найбільша українська проблема.

Проблема, тим більша, що зав’язана на національний аграрно-лубочний міф, де симпатія до «садка вишневого кола хати», виступає основним розрізненням у системі «свій — чужий», і вподобання тем космосу та фундаментальної науки відносить суб’єкта до «чужого».

Процеси, що відбуваються в колективному несвідомому, настільки проблемні і, при цьому, загальмовані, що панівна ідеологія примудряється «не помічати» ні шести атомних станцій, ні бюро Антонова, ні цілого субкласса програмістів світового рівня, ні української наукової станції в Антарктиді — вони існують в окремому, паралельному лівацької, агроельфійський Україні, просторі.

Міське населення, що тяжіє до індустріального міфу, має відчувати і відчуває себе в такій країні, вкрай незручно — бо причавлюється більшістю і не може уявити, захистити і просунути свої права, свободи та інтереси.

Ситуація тим складніше, через належність індустріального міфу, переважно російськомовному середовищу і його генетичним походженням з СРСР.

Аграрний миф плекає україномовність і тяжіє до періоду націогенезу, який співпав з розкладанням традиційної фази хазяйнування.

Є ще (англомовний, переважно) тонюсенький постіндустріальний прошарок, люди Третьої хвилі (по Тоффлеру), публіка інформаційної фази.

Цей стан речей і є — головною загрозою національній безпеці.

І справа не в сумі протиріч, між класами трьох різних історичних фаз, і навіть не в тотальному домінуванні людей традиційної фази, які відстають від загальноісторичного такту на два (!) кроки.

При вмілому використанні, і з таким ресурсом можна добре працювати для досягнення модернізаційних цілей.

Проблема — в надзвичайній загальмованості процесів ( «болото») в національному колективному підсвідомому, за 25 років незалежності практично не зсунулись з місця un masse, і, одночасно — сильно форсованому у груп модернізаційного дискурсу.

У суспільстві створені (і розбіжність посилюється) ножиці між людьми трьох історичних фаз, трьох світів, які, якщо не принципово ворожі одна одній, то принципово погано розуміють одна одну.

І «хочуть розуміти» — додамо.

Таке протиріччя має знайти вихід і — знаходить.

Найбільш очевидний — міграція індустріально-актуалізованого і пост-індустріального (інформаційного) населення за кордон, в простір, де вони можуть себе реалізувати.

Інший вихід — агрегація модерністських груп, усвідомлення ними себе, своїх завдань і загальних інтересів, становлення в якості суспільно-політичних суб’єктів і початок боротьби за своє представництво і вплив / отримання влади, з завданням проведення в життя рішень, що забезпечують їх інтереси.

Тобто — втеча від проблеми, або спроба вирішити проблему.

Особисто я бачу вихід в трансцеденції проблеми:

— розвитку пост-індустріальних / інформаційних технологій, з тим, щоб вирішити проблему конфлікту «сільських» та «міських», шляхом її деактуалізації.

Слід зазначити, що конфлікт на Донбасі можна розглядати, як певний випадок цього загального конфлікту — «традиційників» та «індустріальників».

Іншими способами (переворотом, реформами і ін.) ця суперечність в даних умовах, на мій погляд, не вирішується.

Насамперед, це створення філософських передумов для формування когнітивного світогляду та нових технологій освіти, яки мають створити в Україні свідомість нового історичного типу.

Але, це вже зовсім специфічна розмова.

Facebook автора