Більшість з тих, кого непокоїть брак культурної ідентичності в українців, як правило спрямовують свій погляд в бік мови та історії. Мовляв, тільки спільна історична пам’ять та спільна мова перетворять українців з малоросійського народу на справжню державну націю. Дозволю не погодитись.
Добровільна культурна асиміляція відбувається зазвичай через потяг до кращого життя, яке асоціюється з певною культурою. Культурна ідентичність добре продається в упаковці матеріального добробуту. Прикладів у світі не бракує: США, Канада, Австралія, меншою мірою – Німеччина та інші країни ЄС. Напевно найбільш яскравим прикладом «культурного перекодування» задля досягнення добробуту стало масове навернення корейців на християнство у другій половині ХХ століття. Для українців сучасним культурно-асиміляційним магнітом також віднедавна стали Польща та Чехія.
Якщо у вас немає матеріального пряника для культурного перекодування «малоросів» на «справжніх українців», вам залишаються лише батіг примусової асиміляції. Тільки тоді треба брати уроки не в старушки Європи, яка рясніє культурними анклавами, що іноді більше скидаються на добровільні культурні гетто, а в Піднебесної, що побудувала в Сіньцзяні цілу індустрію примусової асиміляції, яка щодня примусово перетворює сотні тисяч «неправильних» уйгурів на «правильних» китайців. Можна взяти кілька уроків у Кремля, який чудово пам’ятає практики зі створення «советского человека». Можна врешті-решт попросити в сусідньої Польщі поділитись архівами часів пацифікації та Берези Картузької – хоча там радше негативний досвід: Пілсудському так і не вдалось перетворити мешканців «східних кресів» на «правильних» поляків.
Тим, хто мріє про культурно-гомогенну націю на сучасних українських теренах, потрібно бути готовим забути про демократію, свободу, євроінтеграцію – натомість заходитись масово будувати, як це називає нинішня китайська влада, «навчально-тренінгові центри» за колючим дротом. Що в українських умовах нереально: на відміну від Китаю, ми по руках і ногах зв’язані міжнародними зобов’язаннями, а «міжнародні донори» міцно тримають в руках наш фінансовий налигач.
Ставка на культурну гомогенізацію через школу також викликає хіба що співчуття. З такими зарплатами та престижем педагогічної професії, ми можемо хіба що з угорцями сваритись через мовний та освітній закони. Але доки в Угорщині рівень життя буде набагато вищий ніж в Україні, угорці Закарпаття все одно вперто вчитимуть угорську, а не державну. Навіть якщо Міносвіти видасть 101 наказ про обов’язкове викладання українською усіх без винятку предметів, навряд чи це суттєво вплине на кількість тих, для кого українська стане рідною. Інтернет з його безмежними ресурсами різними мовами фактично унеможливив монополію держави на культурний наратив. Тому ми просто приречені жити у полікультурному, багатомовному контексті, який історично склався в Україні. Подобається це комусь чи ні.
Але це не означає, що в нас немає інших ефективних інструментів гуртування українства. Тільки це інструменти не так культурної асиміляції, як творення політичної нації. Війна навчила мене, що немає прямої кореляції між готовністю захищати Україну та культурним кодом людини. Насправді маркером справжнього українства стала готовність захищати вітчизну, а не мова, віра, культура. Майдан та війна принесла в Україну геть інший вододіл: свій-чужий у ветеранській спільноті визначається не мовою, релігією чи ставленням до далекого минулого – лише тим, чи це справді твоя війна.
За останні шість років путінський режим зробив для формування модерної української ідентичності більше, аніж всі наші президенти разом узяті. Саме путінська агресія задала нам точку біфуркації, яка стала ідентичносним маркером сучасного українця. І цей маркер – свобода. Прагнення самим визначати своє майбутнє, небажання жити у путінській Росії і жити як в путінській Росії. Все решта – вторинне.
Саме тому наші Збройні Сили мають потенціал стати справжньою кузнею українства. Політичного українства. Колись Наполеон запровадив загальний воїнський обов’язок і перетворив гасконців, провансальців, тулузців, аквітанців, бретанців тощо на французів. Так саме через загальний військовий обов’язок Бісмарк перетворив прусаків, сілезців, померанців, баварців тощо на німців. Саме війна за незалежність перетворила мешканців 13 культурно дуже відмінних колоній на американців.
Наразі Збройні Сили є найбільш шанованою в Україні державною інституцією. Життя навчило нас, що не буде ЗСУ – не буде України. Тому скасування призову до армії – це злочин. Маленьку професійну армію можуть дозволити собі сформовані нації, яких війна обійшла стороною. Держави, що знаходяться в стані війни, мусять навчити своїх громадян тримати в руках зброю. І не тільки зброю. Українська армія – це і є потенційно найкраща кузня українства. Не вигадано-книжкового, а реального, живого. Школа пізнання себе і свого народу.
Це чудово розуміють корейці. І ізраїльтяни. Тому в них навіть селебриті, які щороку залучають мільярди доларів до економіки країни, йдуть служити до війська. Аби показати приклад. Аби відчути себе громадянами своєї держави. Аби запам’ятати на все життя: свобода і незалежність не падають з неба – за них треба платити. І тільки той, хто заплатив, має право називатись громадянином.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram.