Відсутність «правильних» політичних партій часто називають однією з ключових проблем української політики. Тим часом в розвинутому світі нові партії дуже часто схожі на українські: лідерського типу (партія Макрона «Вперед республіко»), популістично-комічні (5 зірок Беппе Гріло), популістично – праві (Йоббіки, ArD, Народні фронти, ПіС), партії олігархів (чеська Ано) та інші. Перетворення політики на шоу, яке в Україні триває з середини 90-х, стало світовим трендом. Тому можна було б сказати, що тут ми «попереду всієї планети», проте у нас багато нових політиків продовжує вірити в можливість побудови класичної політичної партії типу ХДС Німеччини, британських консерваторів та лейбористів.
Ця віра в партії вчорашнього дня змушує нових партбудівничих і користуватись технологіями початку 20-го століття, коли власне і виникали класичні партії. Як правило, в Україні це виглядає наступним чином. «Група товариші» або «товариш» вирішує заснувати нову політичну силу, щоб покласти край корупції, олігархам і тому подібне. Вони збираються в кафе обдумують назву і ідеологію. Потім кілька місяців вони колупаються в ідеологічних дискусіях, створюють фб-групу чи чат, туди кидають різні тексти, які їм подобаються і обговорюють. Багато хто сходить з дистанції в цій точці, але ті, що продовжують виходять на політичний маніфест, публікують його, і далі продовжують інформаційну роботу, пошук прихильників в соцмережах, постійно займаються критикою влади і інших політичних суб’єктів. Врешті цей маргінес стає очевидним для самих учасників і вони кидають цю справу.
Чому сьогодні це не працює? Адже на початку 20 століття – це була успішна стратегія. Публікуєш маніфест, потім починаєш видавати якусь газету, консолідуєш прихильників, і борешся на виборах. Що не так, окрім того, що різниця в 100 років? Ось що.
На початок 20 століття суспільство було становим: аристократія, буржуазія, робітники, селяни. Кожний стан мав чіткі ідеологічні маркери (царизм, парламент, соціалізм, право на землю), ці маркери змушували в тій чи іншій мірі стани організовуватись і слідкувати за політичними дискусіями. Таким чином, коли ви хотіли створити партію, ви визначались зі станом, і опублікувавши маніфест чи газету відразу потрапляли в політичну увагу свого стану. Представники «стану» на дачах, кухнях, і підвалах активно обговорюють нові маніфести і публікації. Далі все залежало від конкуренції, в якій зрештою перемагали ті, хто окрім дискусій пропонував реальні кроки, в тому числі терор.
В сучасній Україні сьогодні не можливо збудувати таку партію, оскільки більше не існує ніяких станів. Наше суспільство настільки дезорганізоване, що мати 1000 реальних активних членів для партії чи громадської організації – просто колосальна цифра. Тому всі ці маніфести, звернення, статті – вони не знаходять свого організованого читача, і залишають таку роботу на маргінесі. Ви за малий і середній бізнес? Добре, а як він вас почує чи побачить, коли він не організований і не слідкує за програмами. Ви проти корупції і олігархів? Чудово (яка рідкість). А хто ваш прихильник, чим він займається, який внесок вам він може зробити, де він ходить і збирається? Отож.
Тому ключове питання, яке має вирішувати майбутня політична партія в Україні – це створення свого «стану». І тут – політична ідеологія не може нічим допомогти, оскільки вона працює вже тільки для створеного стану. Якщо ви подивитесь на нашу політику, то олігархічні і лідерські партії теж спираються на свій «стан»: пенсіонери – ЮВТ, регіональний електорат – Свобода, Самопоміч, Оппоблок, бюджетники – БПП наступні вибори, (в цій точці ви маєте також відповідь на питання перспективи Гриценка: а який в нього «стан»?).
Нова політична партія має представити свій «стан» на противагу цим.
Як формується політичний стан?
В нашу епоху люди рідко об’єднуються через тексти чи ідеї. Найчастіше вони об’єднуються через вчинки. Необхідність захищати двір від незаконної забудови – швидко об’єднує сусідів, які роками не могли створити ОСББ. Похід з сокирою в двір Печерського суду Анатолія Мазура – швидко консолідував навколо нього протестний електорат і лідерів. Той же Саакашвілі постійно мобілізовував людей своїми піар – витівками, а не маніфестами і програми. З цих же причин, герої АТО, волонтери, добровольці мають значну увагу і підтримку в суспільстві, оскільки за ними реальні справи.
Дія сьогодні має передувати ідеології. Це пов’язано з тим, що суспільство мусить долати значну недовіру всередині себе, і найбільше у нас не довіряють словам. Дія посилає сигнал довіри і виконує функцію нового «прапору», під який починають збиратися прихильники і з часом сформують новий «стан». Завдяки реальним діям (це не обов’язково протест. Це може бути навіть освітній проект) ви починаєте консолідовувати навколо себе ресурс і таким чином отримуєте «спроможність», а з нею – результат.
Тому якщо ви написали програму, друканули брендовані чашки і сидете в офісі п’єте з них чай – ваш рейтинг буде впродовж багатьох років залишатись на рівні 0,3%. Ви приречені програвати людям з реальних вчинків: героям війни, волонтерам, зрештою, відомим співакам і комікам.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, Facebook автора