Українська увертюра Третьої світової війни

Українська увертюра, яка розпочала розробку теми симфонії-гри дипломатичних інтересів провідних країн світу, поступово почала знімати маски з її учасників. І хоча позиція сумлінного українського громадянина відносно Російської Федерації цілком вмотивована військово-політичними діями «єдиної — неділимої» наддержави, ставлення пересічних громадян «Степової Еллади» до диригента Європейського оркестру — Німеччини, значно змінилася у світлі останніх заяв пані канцлер Ангели Меркель.

Ми хочемо всім заволодіти, як ніби у нас є час всім володіти»

Фрідріх II Великий

Як відомо, українське суспільство було вражене заявою «залізної канцлер» про необхідність «діалогу з бойовиками»¹. І хоча вже 15 липня з’явилася новина² про те, що заява канцлера була «невірно» розтлумачена, все ж автор цієї статті вважає за потрібне звернути увагу читача на певні історичні та геополітичні особливості позиції Німеччини відносно української проблеми.

Хоча юний історик-недоука був не менше шокований такою заявою керманича ФРН, однак здоровий глузд та історичне мислення взяло своє – А. Меркель притримується дипломатичної доктрини Отто фон Бісмарка, яка в свою чергу полягає у недопущенні війни між Росією та Німеччиною

Читаючи мемуари залізного канцлера XIX століття, автор натрапив на вельми цікаву думку, яку необхідно роз’яснити читачу у сучасному контексті нижче приведеного питання:

«Желая избавить принца от этих навязанных ему идей, я стал доказывать, что мы сами не имеем абсолютно никакой причины воевать с Россией и что у нас нет в восточном вопросе никаких интересов, которые оправдывали бы такую войну или хотя бы необходимость принести в жертву наши давние дружеские отношения к России. Наоборот, всякая победоносная война против России при нашем – ее соседа – участии вызовет не только постоянное стремление к реваншу со стороны России за нападение на нее без нашего собственного основания к войне, но одновременно поставит перед нами и весьма рискованную задачу, а именно – решение польского вопроса в сколько-нибудь приемлемой для Пруссии форме. А раз наши собственные интересы не только отнюдь не требуют разрыва с Россией, но скорее даже говорят против этого, то, напав на постоянного соседа, до сих пор являющегося нашим другом, не будучи к тому спровоцированы, мы сделаем это либо из страха перед Францией, либо в угоду Англии и Австрии…»

Тож 30 червня, автор цієї розвідки натрапив на вельми цікаву статтю³  Юрія Романенка, яка досить вичерпно демонструє залежність Німеччини від Росії. На думку журналіста, ФРГ не вигідно втрачати РФ як економічного партнера, оскільки остання, фактично, слугує не тільки ринком збуту німецьких товарів, але й постачає сировину для німецької промисловості. Також, позиція журналіста полягає у тому, що Німеччина хоче «перестрахуватися» на випадок фінансової кризи та краху Європейського союзу та зберегти конкурентоспроможність своїх товарів на ринку.

Така позиція вмотивована не тільки економічними міркуваннями, але й історичним досвідом. Як відомо, після Першої світової війни країни «сердешної згоди» були одержимі ідеєю остаточно стерти Німеччину (звичайно у політичному плані) з лиця Європи. Для цього, на неї наклали обов’язок виплати репарацій (270 млрд. золотих марок), відібравши всі колоніальні володіння та передавши частину територій Данії, Франції, Польщі, Чехословаччині, Литві.

Зруйнована вщент Німеччина вже на 1923 р. не змогла виплачувати встановлену норму Франції, через що Франко-Бельгійські війська окупували Рурський промисловий район. Почалися масові реквізиції станків з заводів та фабрик. Уряд Німеччини був вимушений штампувати марки для того щоб розплатитися зі звільненими робітниками. В країні розпочалася гіперінфляція, яка в свою чергу грозила дефолтом. Однак, у справу втрутились США, які так і не змогли реалізувати доктрину Вудро Вільсона, суть якої полягала у захопленні Європейського ринку через вливання інвестицій та збування американських товарів версальськім сурогатам (державам утвореним після розпаду Австро-Угорської та Османської імперій) через «свободу вільного судноплавства». Американським банкіром Ч. Дауесом був розроблений детальний план фінансової допомоги Німеччині, якій почав реалізовуватися у 1924 р.. Пізніше, план був замінений на план Овен Юнга, який був прийнятий у 1929 році.

Однак, «золоті двадцяті» у Веймарській республіці, які наступили після такого щедрого жесту заокеанських банкірів, були перервані початком економічної кризи в США, яка розпочалася з обвалу на Уолл-Стріт 29 жовтня 1929 року. Країну лихоманило, вона потерпала як і від фінансової кризи, так і від активізації діяльності партії НСДПГ, яка вже на той час мала власний воєнізований орган — штурмові загони СА. Лише після 1934 р., коли до влади остаточно прийшли нацисти, на чолі з А. Гітлером, в країні наступила певна економічна стабільність. Наслідки панування вусатого єфрейтора і Ко знає кожний на цій планеті, виключаючи, звичайно, спікера «парламенту» терористичного угруповання «Новоросія» — Олега Царьова.

Однак історія навчила Німеччину економічній незалежності. Європейській союз, який створювався для протидії фінансовому захопленню ринку американським капіталом, консолідував економіки країн Старого Світу. Противагу США знайшли у Російській Федерації, яка, як вже зазначено вище, стала гарним фінансовим партнером, оскільки надала країнам Європи плацдарм для фінансових операцій. Таким чином, читач побачив, що Німеччина обрала проросійській шлях розвитку економіки, оскільки він є найбезпечнішим з політичної точки зору для Європейського союзу.

Тепер розглянемо військовий аспект, про який говорив Бісмарк.

Якщо Німеччина розпочне широкомасштабну війну з Росією, то у цей конфлікт, який і отримає назву «Третя світова війна» будуть втягнуті провідні наддержави світу, кожна з яких буде мати певний інтерес у «розподіленні територій», який, натомість, буде викликати суперечки та, у решті решт, новий конфлікт між імперією великого Мао та країною дядечка Сема.

Проводячи історичну аналогію, скажу так: якщо б Німеччина розпочала війну з Росією до 1866 р⁴., проігнорувавши постулати Бісмарка, і військові і економічні ресурс цієї країни було б вичерпано, і на так званому «малогерманському» шляху об’єднання земель можна було б поставити хрест, оскільки нейтральна і лояльна Росії Австрія змогла б без сильного опору з боку Пруссії розпочати свій шлях об’єднання тих же земель під своєю егідою. На даний момент Німеччина продовжує грати роль «консолідатора» європейських народів, що існують з відчуттям страху економічного уярмлення з боку США, та на противагу РФ.

У 2012 р. в мережі Інтернет почали ширитися чутки про те, що Китай висуває територіальні претензії⁵ Російський Федерації на володіння Алтайською республікою. І хоча подібні заклики були розцінені як бездоказовий фарс і пустослів’я, все ж таки читачу слід сконцентрувати увагу на тому, що у випадку вступу Китаю у війну з Росією, піднебесна може захопити територію Сибіру⁶ розміром 6,5 млн. км2, отримавши тим самим неоцінимі природні багатства, позбавившись при цьому необхідності імпорту сировини з тих же РФ та США.

Таке посилення Китаю призведе не тільки до підвищення економічної незалежності цієї країни, але й підвищення її обороноздатності через одержання доступу до урану, який активно використовується не тільки у розробці звичайних набоїв різних класів, але й в ядерній промисловості. Захоплення золотоносних родовищ призведе до подальшого закріплення валюти юань на світовому ринку. Юань розпочне конкуренцію з доларом, що призведе до ескалації конфлікту між двома наддержавами.

Знову війна? Але війна вже навіть не за гроші, війна за панування у світі однієї з двох абсолютно протилежних ідейних, політичних та моральних течій – комунізму із вірою у вождя Мао і диктатуру «пролетаріату, який позбавлений своєї історії» , та демократії із вірою у долар та Господа Бога. Яку позицію у цьому конфлікті займе Європа? Школяр-недоука виносить це на розсуд читача.

Можливо, читач, що читає ці чудернацькі рядки, вже змінив свою точку зору відносно зовнішньої політики Німеччини, побачивши, що ця країна разом з її керманичем працює на збереження цілісності не тільки Європейського союзу, але й Світової рівноваги – балансу сил. Якщо ми не хочемо Третьої, або навіть Четвертої світової війни, ми повинні бути зацікавленні з збереженні територіальної цілісності Росії у тому вигляді, у якому вона існує на сьогоднішній день, аби завадити конфлікту між Піднебесною та Америкою. Постає слушне питання: чи наважиться німецький диригент розпочати українську увертюру Третьої світової війни? Нехай кожен українець, який знаходиться у першому ряді партеру відповість на це запитання.

Ця відозва ні у якому разі не закликає скласти зброю і шукати миру з терористами ДНР та ЛНР. Суверенітет нашої країни повинен відстоюватися до останньої краплі крові – доки існує хоча б один українець на цій землі. І, щоб читач після таких песимістичних прогнозів підбадьорився, школяр-недоука нагадає йому про досвід Великої Британії у 1940 році, яка опинилася у набагато скрутних обставинах, ніж Україна.

Коли пала Польща, а Франція билася в агонії , коли Радянській союз сидів та вичікував слушного моменту для початку операції «Гроза», простий британській народ, який залишився сам на сам із залізним кулаком Третього Рейху, не впав духом, а боровся за своє життя і існування.

Ресурси були на межі, у день і в ночі шквал бомб рушився на голови жителів Лондона, Ковентрі, та іншим великих міст Великої Британії. Здавалося, Герінгу вдасться закінчити свою справу «розбомбити» цей острів. Однак, слово великого Уїнстона Черчилля, яке давало надії людям, його постійні виїзди на місця великих бомбардувань, уміла гуманітарна політика, вправність та майстерність Королівських ВВС і кожного підданого держави, а також наполегливі прохання військової допомоги з боку США, зробили свою справу. Британія вистояла. Її досвід має слугувати еталоном для майбутніх поколінь політиків різних держав.

Чим закінчити цю чудернацьку статтю? На очі юного школяра-недоуки навертаються сльози за Україну, якій доведеться ще так багато пережити , і яка тільки починає свій тернистий шлях, поневолі згадуються слова Черчилля:

«Я не можу запропонувати вам нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту»

І дійсно, саме у праці і народжується сила, сила, яка перемагає усі недуги, політичні, фінансові і навіть військові. Ми зрозуміли, що влада знаходиться не в руках купки майстрів «з написання, переписування та удосконалення Конституції», як влучно помітив один відомий історик і журналіст, а в руках людини — громадянина України – правової, суверенної Держави. Нехай же тепер всі українці стануть пліч о пліч один з одним — будь то поле бою, чи офісне приміщення, Верховна рада, або юридична контора, Академія Наук, або загальноосвітня сільська школа – ми всі стоїмо у керма корабля під назвою Україна. Кожен із 45 мільйонів виконує свою роль на цьому судні. І, якщо хтось думає, що ця посудина потоне – може спокійно стрибати за борт, однак той, хто знає, що на його шляху буде багато перешкод, негод, штормів і бур, і все одно сідає на цей корабель, той дійсно може назвати себе молотом.  Саме на таких відчайдушних героїв і чекає новий світ… світ про який писав Великий Кобзар:

«І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі»

Автор —  учень київської  гімназії № 153 (10 клас)