Сергій Дацюк: Розрив правлячого класу та його наслідки

Стаття Пінчука в WSJ та її обговорення в Україні дозволили зафіксувати важливу зміну і можливо найвагоміший результат Революції Гідності – в Україні з’явилася стратегічна еліта, яка може виступити контрелітою до наявного правлячого класу під час наступного етапу революції.

Водночас олігархи та олігархічна влада виявилися абсолютно неспроможними до стратегічної діяльності – стратегування в умовах війни, стратегування реформ та стратегічної комунікації в цих процесах з власною громадою.

Позиція нестратегічного правлячого класу

Олігарх Віктор Пінчук поблажливо погодився для української громади викласти свою позицію вже після її публікації в WSJ та представленння у всяких там «давосах». Його стаття називається «Без назви».

Коротко і рефлексивно зафіксуємо її моменти.

Пінчук – «У Евросоюза глубокие проблемы. Происходит смена элит Запада…» Відбується не просто зміна еліт, відбується зникнення еліт на Заході – по мірі того, як європейська стратегія єдності, хоча б і через спільні ідентифікації минулого, замінюється на безліч програм національного майбутнього.

Відмова Заходу від філософського осмислення своєї перспективи через перспективу цілого людства породила прокрастинацію в Європі та корпоративно-технологічний термінаризм в США.

Пінчук прямо заявляє свою позицію як субдомінантну та субстратегічну: «И им нужны быстрые результаты, которых от них ждет избиратель. В наших силах помочь лидерам Запада их достичь. В обмен на их помощь в достижении наших целей…»

Так сформульована позиція одразу ж означає провал, програш, крах. Неможливо досягти своїх менших за масштабом цілей, допомагаючи іншому досягти своїх більш масштабних, бо це зводить твої цілі менш масштабної стратегії нанівець.

Субдомінантна позиції олігархів та олігархічної влади в Україні якраз і полягає у тому, щоб відмовитися від частини суверенітету – стратегічної влади – в обмін на тактичні гарантії продовження олігархічного дерибану всередині України.

Пінчук – «Сейчас мы должны строить по европейским принципам и в полном соответствии с европейскими стандартами собственную сильную страну…»

Це повна відмова від рефлексивного та навіть логічного мислення. Якщо Європа слабне і розпадається, і її принципи приводять цю цивілізацію до колапсу, то як можна побудувати сильну країну за цими принципами?

Олігархам та олігархічній владі не вистачає мислення та духу, щоб прямо сказати – європейські принципи не дозволяють побудувати сильну країну. Це було можливо в минулому, але ситуація змінилася. Тепер для того, щоб побудувати сильну країну, потрібні інші принципи.

Олігархи та олігархічна влада не можуть сказати настільки логічну річ, бо їх одразу ж запитають, а які ці нові принципи? Оскільки відповіді у них немає, то вони продовжують вводити українську громаду в оману – ми йдемо в Європу, але повільно, сильно загальмовуючи туди свій рух і навіть призупиняючи його.

Пінчук згенерував перлину реакційного мислення українського правлячого класу: «временный отказ от членства в ЕС как от заявленной цели на ближайшее будущее». Наскільки ця відмова тимчасова, про яке найближче майбутнє йде мова? Тобто не ми будемо вирішувати – це будуть вирішувати в ЄС. А якщо вони не зможуть вирішити, тоді тимчасова відмова стане ще більш тимчасовою відмовою.

Наші предки хоч змінювали геополітичну стратегію на користь актуально сильнішого в стратегічному плані гравця. А ми зараз маємо змінювати геополітичну стратегію на користь ЄС, який постійно слабшає. Чи посилиться ЄС, коли і взагалі чи це відбудеться, невідомо. Але ми сподіваємося і будемо чекати, в ситуації явної війни і втрати територіального суверенітету. В стратегічному плані – це повний ідіотизм.

Позиція Пінчука щодо НАТО: «Мы должны требовать от Запада значительной финансовой и технической помощи для укрепления нашей обороноспособности, а также прямых гарантий безопасности. Какими могут быть эти гарантии – никто пока сказать не может…»

Це класичний приклад «відкладеного мислення». Ми не можемо вимагати від Заходу того, про що не можемо нічого сказати. Щодо безпеки так мислити це означає відмовлятися від мислення. Відкладене мислення щодо безпеки – це поразка. Тобто олігархи та олігархічна влада неспроможні згенерувати жодної потужної безпекової ініціативи. І це фактично вирок для них.

Щодо безпеки України є дві важливих проблеми: 1) Ні НАТО, ні будь-яка інша країна, ні будь-які інші способи гарантій не дозволяють відвоювати вже втрачений територіальний суверенітет; 2) Якщо система безпеки країни не відповідає на питання ядерного захисту країни, то це не система безпеки, це просто задурювання мізків недалеких обивателів.

Пінчук, як і інші олігархи та олігархічна влада, продовжують уникати проблеми ядерної беззахисності України. Вони продовжують публічно обходити ту обставину, що вони відмовилися від війни за Крим перед лицем прихованого ядерного шантажу Росією України. Отже ядерна зброя це не уявна чи віртуальна небезпека для України, це реальна небезпека, яка будучи використаною в політичному плані вже призвела до реальної втрати Україною Криму.

Тому тут позиція Пінчука маніпулятивна, брехлива, безпорадна і поразкова.

Щодо Криму і Донбасу Пінчук виказує повну неспроможність до стратегічного аналізу ситуації.

Визнати проблему Криму та Донбасу в стратегічному плані це означає визнати проблему «мінського формату» – саме цей формат розірвав ці два питання, як цього і хотіла Росія.

Перекладання відповідальності за Крим та Донбас на громаду, як це робить Пінчук, можливо. Але тоді потрібно ставити це питання так, як його ставить громада – «Будапештський формат», референдум щодо Донбасу, блокада Донбасу, блокада Криму і т.д.

Війна долається війною, мир здобутий без перемоги може бути лише на умовах ворога. Можна змінювати форми війни, але не можна уникати війни, коли вона вже йде. Можна відмовитися від збройної війни, але тоді потрібно побудувати інші форми війни. Така має бути стратегія.

Позиція Пінчука в критикованій статті показує, що він дуже далекий від української громади, знаходиться під потужним впливом зовнішніх факторів і стратегічно не працює на Україну.

Відмова Пінчука вступити в стратегічну комунікацію зі змістовними опонентами його позиції всередині України, показує, що він, як і олігархічна влада та інші олігархи, далекий від стратегічних комунікацій України.

Ситуація української стратегічної еліти

Позиція Пінчука, сформульована ним в критикованій статті, дозволяє зафіксувати важливу зміну в Україні – розрив між квазі-елітою (правлячим класом) та контрелітою (потенційно новою елітою) в Україні.

Стаття Олексія Роговика «Політичний «рак» та зовнішньополітична «хіміотерапія» ідей Пінчука» показує спроможність частини правлячого класу України до рефлексії, стратегічного мислення та власне стратегічної комунікації.

Чи не вперше в Україні стратегічна позиція частини правлячого класу була сформулювана послідовно, аргументовано та позиційно вагомо. Це стало можливим в особливому процесі стратегічної комунікації.

Стратегічна комінікація української контреліти сформувалась протягом останніх післяреволюційних років, але випукло проявилася саме щодо нестратегічної позиції, вираженої Пінчуком в його статті в WSJ

Особливість процесу стратегічної комунікації в Україні:

1. Олігархи та олігархічна влада не здатні до стратегічного мислення і не спроможні вступити в стратегічну комунікацію з тією частиною правлячого класу, яка здатна до стратегічного мислення.

2. Олігархи та олігархічна влада не готові до солідаризації з громадою – вони виступають від її імені, але не зважають на її думки, дискусії та вимоги.

3. Стратегічна комунікація контреліти відбувається винятково через Інтернет та соціальні мережі, причому олігархічне телебачення та олігархічні ЗМІ загалом зайняті протилежним – примітивізацією суспільної свідомості періодичними позірними політичними конфліктами та залякуванням її російською загрозою.

Відтак стратегічна контреліта, яка фактично з’явилася в Україні, звичайно ж претендує на політичну владу в ситуації безпосередньої загрози територіальній цілісності країни.

Причому олігархи та олігархічна влада не готові визнати свою стратегічну поразку, тому тільки зараз з’явився той розрив, який може породити революцію зі змістовними наслідками.

Тобто якщо перший етап Революції Гідності 2013-2015-го років був пов’язаний зі знищенням існуючої олігархічно-корумпованої політичної системи, і головним суб’єктом тут була значним чином стихійно протестуюча громада, то другий етап Революції має бути пов’язаний з тим, що у протестуючої громади з’явився нарешті авангард – стратегічна контреліта.

Знаючи, як в Україні ревниво ставляться до фіксації когось у більш вищій позиції, скажу відверто. Це не є похвальбою чи індульгенцією на майбутнє. Але от саме зараз можна чітко зафіксувати розрив – нестратегічного правлячого класу, позицію якого виразив олігарх Пінчук, і стратегічної контреліти, яка вже може претендувати на те, щоб стати елітою, позицію якої інтегрально узагальнив Роговик.

Не потрібно навіть сподіватися на те, що цей розрив може бути подолано демократичним шляхом – через дострокові перевибори (які ж звичайно на користь Росії, хто б сумнівався) чи через укладання конституційної угоди правлячого класу з контрелітою (10 пунктів Роговика, які нестратегічний правлячий клас навіть на дух не сприймає).

Цей розрив може бути подолано революційним шляхом. І загострення міжнародної ситуації у світі тільки пришвидчить новий етап української революції.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП