Сергій Дацюк: Механіка контрреволюції та дилема нових радикалів

Найбільше від радикальних змін потерпають радикали — від революцій потерпають старі радикали (консерватори), від контрреволюційних переворотів потерпають нові радикали (революціонери).

Майбутнє завжди на боці революціонерів, але час грає на боці консерваторів — чим довше продовжується революція, тим віддаленіше майбутнє, тим більше революціонерів гине і тим більше шансів у консерваторів-контрреволюціонерів повернутися до старого.

Сценарії революції та український досвід

На початку 2016-го року Валерій Пекар та Михайло Винницький написали статтю «Механіка революцій». В ній вони виклали групову модель перебігу революцій через співвідношення дій чотирьох груп: «радикальні нові» (РН), «помірковані нові» (ПН), «помірковані старі» (ПС), «радикальні старі» (РС).

Також вони запропонували два сценарії — позитивний та негативний — які побудовані на різних процесах взаємодії цих груп.

Коротко і творчо опишемо ці два сценарії з коментарями відносно української ситуації.

Спочатку — позитивний сценарій, який український правлячий клас не здійснив.

Позитивний сценарій виходить з того, що влада знаходиться в руках ПН. І ця влада (ПН) починає атаку на РС. Відтак група РС частково винищується, частково приєднується до ПС. Причому сама група ПС поступово еволюціонує та приєднується до ПН. Створюється «широка коаліція» (ПН, ПС і частина РС), яка береться за винищення РН. Частина РН винищується, решта їх приєднується до широкої коаліції. Революція закінчується, оскільки дуже широка коаліція здатна здійснювати подальший еволюційний розвиток країни.

Негативний сценарій виходить з того, що влада одразу ж знаходиться в руках широкої коаліції — ПН і ПС. Тому в активну економіку та політику повертаються РС. Це негативно сприймається РН. Їх ворогами стають всі групи — РС, оскільки ховаються і мімікрують під ПС, самі ПС, оскільки лобіюють інтереси РС, і ПН як зрадники ідеалів революції. Далі настає взаємний терор радикалів — як РС, так і РН. Центр (ПС і ПН) швидко випалюється, бо в силу своєї поміркованості не може стати на жоден радикальний бік. Громадянська війна показує, хто сильніший. Не завжди сильнішими бувають РН.

Жоден з цих сценаріїв в Україні не був здійснений. Причина цього — неврахування в сценуванні декількох важливих обставин:

1) Зовнішня агресія завжди виступає на боці РС, з якими агресор швидко домовляється, тобто посилює групу РС.

2) Війна, перш за все, знищує РН, бо вони є найбільші і найвідданіші патріоти. Тобто війна послаблює групу РН.

3) Зовнішнє управління для країни фронтиру (України) є принциповим, без нього революція в принципі неможлива, але це саме зовнішнє управління є трагічним для долі швидких реформ: ПН в ситуації війни отримують можливість змусити весь світ працювати за них — санкціями проти ворога, фінансовою допомогою, політичною міжнародною підтримкою. ПН зайняті перерозподілом корупційних потоків, поки весь світ робить за них їх роботу. Ситуація зовнішнього управління дозволяє ПН нехтувати реформами, роблячи їх знехотя, під тиском, тільки щоб показати своїй громаді та світу.

4) Справа зовнішньої допомоги Україні доходить до того, що таким чином РС (реальні економічні суб’єкти, реальні вигодоотримувачі) отримують ще й зовнішню допомогу від Заходу, розкрадаючи її і вішаючи борги на всю країну.

5) ПС повністю зберігають свій вплив, а тлі невдач нової влади ще й посилюють його, поступово витісняючи ПН з політики.

Отже, в Україні реалізувався третій сценарій — сценарій контрреволюції, сценарій громадянської війни у вигляді війни проти зовнішнього ворога, сценарій саботажу реформ та продовження розпаду країни.

Тому на відміну від авторів, які досліджували механіку революції, тепер ми можемо досліджувати механіку контрреволюції.

Механіка української контрреволюції

РН в Україні не були достатньо радикальними, щоб почати винищувати РС ще до того, як це почне робити влада. Тобто не було примусу для ПН знищувати РС за принципом — або це стихійно зроблять РН, або це зроблять за законом ПН. Відсутність революційного терору РН проти РС була головною помилкою української революції, як це не прикро визнавати. Український правлячий клас розуміє лише примус, може діяти лише реакційно, на інше він поки що не здатен.

На посаду Президента потрапив представник РС, в Парламенті була розіграна вистава — невелика кількість РН потрапили до абсолютної більшості ПН, які створили коаліцію, що нібито протистояла ПС, за плечами яких залишалися непублічні РС. Причому найбільша одна з найбільших фракцій в Парламенті була представлена Президентом (РС).

Влада одразу ж знаходилася не у групи ПН, і навіть не у коаліції ПН і ПС — лідер групи ПН (Президент і реальний керівник однієї з найбільших фракцій Парламенту) напряму заключив непублічну угоду з РС, відому як олігархічний консенсус.

В публічній політичній площині ця угода (олігархічний консенсус) брехливо представлялася як поміркована політика реформ, а насправді це був прихований їх саботаж. Отже влада (ПН) одразу вступила в коаліцію з ПС, демонструючи в Парламенті нібито дистанцію від них, і принципово відмовилася від знищення РС. Цьому допомогла агресія Росії та дії української правової системи.

З точки зору групового конфлікту за участю Президента та Парламенту відбувалось наступне: 1) група РН не могла конфліктувати з РС, бо РС прямо в Парламенті не присутні; 2) група ПС діяла непублічно і дуже обережно, віддаючи перевагу прямим домовленостям з Президентом (РС); 3) група РН змушена була конфліктувати з ПН з метою їх радикалізації та з ПС з намаганням подолати їх саботаж реформ; 4) Президент змушений був час від часу демонструвати дії нібито групи ПН, але в головних питаннях він діяв як представник РС — політика щодо війни, відсутність ініціативних інновацій (реформи лише під тиском Заходу — що не вимагає Захід, те не буде запропоновано і зробленго).

Україна з моменту Революції Гідності знаходилися в стані війни. Саме це зробило неможливим хоч яке-небудь знищення групи РС. Залишилися поза революційною люстрацією — олігархи, армійське командування, правова система (прокуратура та суди), митниця, податкова і т.д.

Увагу громадськості спрямували на реформу поліції — річ потрібна, але не критична для революційної люстрації РС, бо РС люструє не поліція, а прокуратура-суди, антимонопольний комітет (якого не видно і не чутно), податкова та армія.

Більше того, саме війна дала можливість РС (Президенту та деяким олігархам, які фінансували добробати) знищити найяскравіших представників групи РН. Війна на Донбасі дозволила знищити багато громадських радикалів і тим самим відсторонити їх від революції. А знищення добробатів в ході війни це дезорганізація РН. Все це відбувалося ще до того, як взагалі виник офшорний скандал (через зовнішнє управління), який чи не вперше поставив питання про знищення РС в Україні.

Саме тепер, коли взагалі постало питання про реалізацію того етапу негативного сценарію, який автори назвали «терор радикалів», виявляється, що він для РН неможливий (вони дуже послаблені), а для РС непотрібний (вони дуже посилилися). Як тільки РН були знищені, дезорганізовані, деморалізовані, маргіналізовані і незначним чином легалізовані, відбувся публічний контрреволюційний переворот у Парламенті.

Саме контрреволюція не дозволяє радикалізувати офшорний скандал в Україні. Тим більше контрреволюція створює системні перепони для президентських та парламентських перевиборів.

Постать українського Президента — драматична і трагічна водночас — стає викликом для української невизначеності. Історична місія олігарха-Президента полягала у тому, щоб втримати країну від війни (зовнішньої та громадянської) за рахунок відмови від проривного революційного розвитку України.

Отже контрреволюційний переворот 14-го квітня 2016-го року перевів ситуацію у новий вимір — розвиток в Україні продовжуватиметься у вигляді олігархічного рабства і далі.

Структура (РН, ПН, ПС, РС), яка лежала в основі революційного процесу і описувалася авторами у згаданій статті, перебуває в стані руйнації в Україні.

Ми знову в тій самій ситуації, що і до революції, — консервативний правлячий клас (широка коаліція або «ширка» під вирішальним впливом олігархів) і решта набагато менш радикалізованого і стомленого від революції та війни суспільства.

Доля нових радикалів та дилема їх вибору

Чи можуть українські нові радикали розпочати революційний терор супроти старих радикалів — олігархів, політиків режиму Кривавого Президента чи навіть проти зрадників Революції Гідності на владних посадах?

Давайте подивимося на цю можливість на прикладі скандалу навколо сайту «Миротворець».

Сайт «Миротворець» завдяки діям нових радикалів оприлюднив список журналістів, які акредитовані в так званих ДНР/ЛНР.

Міжнародна спільнота і місцеві правозахисники відразу виказали протест, з яким не погодилися українські нові радикали. Виник скандал.

Але в чому основа скандалу?

Скандал виник через невизначеність екзистенційного стану в суспільстві, що породжене невизначеністю ситуації — ЗМІ повідомляють кожен день про триваючу війну, а Президент та Парламент, граючись у «мінську змову», відмовляються вважати це війною.

Справді — якщо ми вважаємо, що іде війна України з окупованими Росією ОРДЛО, то всі журналісти, акредитовані в так званих ДНР/ЛНР, це зрадники. Щоб зрозуміти цю ситуацію, порівняйте з подібним: чи можлива була акредитація радянських журналістів у нацистські Німеччині в 1941-1945 роках?

А якщо у нас немає війни, тоді журналісти, акредитовані в так званих ДНР/ЛНР, всього лише виконують свій професійний обов’язок.

Ті, хто ініціював цю публікацію, спираються на екзистенцію. Ті, хто засудив цю публікацію, спираються на юриспруденцію. Конфлікт між екзистенцією та юриспруденцією і є суть скандалу навколо сайту «Миротворець».

Тобто ця радикальна дія показала, що в суспільстві немає однозначної підтримки радикальним діям навіть щодо такого більш-менш зрозумілого явища як нібито реальна війни Росії з Україною.

Тож скоріш за все, українське суспільство в цілому не підтримуватиме радикальні дії терору супроти олігархів. Тим більше це не підтримуватиме Захід. А Росія взагалі це використає для своєї пропаганди — бандерівці пішли у наступ.

Отже сьогодні радикали в України підлягають знищенню в тому чи іншому вигляді. Так завжди буває після контрреволюції.

Є три процеси знищення нових радикалів — утилізація, маргіналізація, легалізація. Вони побудовані на активних діях старих радикалів — зречення, умисне заслання на провальні військові операції, деморалізація, дезорганізація, дезорієнтація (смислова та перспективна, дискурсивна та інформаційна).

Утилізація нових радикалів відбувалася на фронті російсько-української війни (яскравий приклад — Іловайськ, Дебальцеве і т.д.). Маргіналізація їх відбувалася через знищення добробатів і через політику відсутності реальної соціальної реабілітації та фінансування учасників цієї війни. Легалізація їх відбувалася вибірково (через підкуп посадами, зарплатами, закриванням очей на їх злочини з революційної доцільності, до дозволяє їх тримати на гачку і керувати ними).

Отже в Україні сьогодні активні нові радикали послаблені — тобто знищені, дезорганізовані або маргіналізовані та дезорієнтовані. При цьому легалізовані нові радикали стали пасивними.

Українська громада стомлена війною, корупцією, псевдореформами. При цьому українська громада принципово налаштована проти антиолігархічного терору, бо знає з історії, що це призводить до руїни країни.

Тому доведеться зробити декілька сумних висновків щодо досвіду української Революції Гідності 2013-2016-го років.

Україна як країна фронтиру не може дозволити собі революцію в окремо взятій країні. Українська революція може відбуватися або одночасно з європейською революцією, або одночасно з російською революцією.

Фронтир не може стрибнути вище за обидві сторони, які він розділяє. Фронтир, щоб розвиватися, неминуче має приєднуватися то до Європи, то до Росії, повсякчас жертвуючи на кожний перехід життями, добробутом та втраченими можливостями.

Українські революційні радикали повинні знати, що якщо вони не починають терор проти старих радикалів на початку революції, то потім їм це не дадуть зробити — їх утилізують в ході зовнішньої війни, маргіналізують їх же революційні побратими, які є меншими ідеалістами, або легалізують (куплять).

Багато українських революційних радикалів були використані олігархами у їх боротьбі з новою революційною владою. Вони купувалися, бо бачили перспективи організаційного посилення, але в стратегічному плані одразу ж програвали.

І тут існує важлива дилема для українських нових радикалів, яка постійно послаблює їх енергію і їх пафос дії.

Для більшості представників правлячого класу (і особливо для старих радикалів) діє принцип — «хай загине країна, але збережеться мій бізнес і моя сім’я».

Для більшості нових радикалів діє інший принцип — «хай здійсниться революція і збережеться країна, а моє життя не важливе».

В цьому сенсі для нових радикалів є два обмеження — збереження країни і її розвиток. Це обмеження для нових радикалів, тому що воно постійно знижує їх радикалізм. Щоб радикалізм нових радикалів зрівнявся з радикалізмом старих радикалів, вони також повинні звільнитися від обмеженого бачення революції як лише революції у окремій країни, від обмеженого бачення розвитку як розвитку лише окремої країни.

Цілісність країни фронтиру це нонсенс. Не може бути цілісною країна в ситуації хронополітичного розриву. Відтак ідеали революції мають бути поставлені вище за ідеал цілісної країни. Тільки це може дати процес радикалізації революції.

Якщо так радикалізація неможлива для нинішніх нових радикалів, тоді нехай займуться мирними речами — революція в Україні завершена. Настав час контрреволюції і дуже повільної еволюції.

Є лише дві можливості принципові зміни (радикалізації) цієї ситуації.

1) Радикальна відмова Заходу від підтримки України, включаючи відмову від санкцій проти Росії.

2) Повномасштабна (радикальна) війна Росії проти України за захоплення нових територій.

В іншому разі, Україна повертається до такого ж стану, як і до революції, — зміни лише з доброї волі корумпованого олігархами правлячого класу.

Водночас потрібно розуміти, що обидві ці причини знаходяться поза досягненням власними ресурсами і власними діями.

Єдина суб’єктна дія для нових українських радикалів — це світова революція.

А це означає, що подальший успіх української революції залежить сьогодні від експорту революції в Росію і частково в Європу.

Без революції в Росії продовження української революції неможливе.