Философ Сергей Дацюк
Фото: Андрей Дубчак/Радио Свобода

Україна неодмінно має повернутися до реформування економіки на тлі стрімкого погіршення внутрішньої економічної ситуації.

Водночас на сьогоднішній день планів економічних реформ мало, вони сумнівної якості, і вони не обговорюються в суспільстві.

Є два уявлення про економічні реформи в Україні – обидва не вірні: 1) реформ не було і зараз вони не відбуваються; 2) реформи вже відбулися, просто ми ще не дочекалися їх наслідків.

Більш справедливе уявлення, що реформи відбуваються стихійно, непослідовно, епізодично, без будь-якої управлінської рефлексії та при явному домінуванні олігархів. Причому Україна знаходиться лише на початку реформ, які в цей час перебувають в процесі гальмування.

В контексті цього уявлення Україна зараз переживає етап контрреволюції на тлі так званої «макроекономічної стабілізації» від Уряду. І саме ця «макроекономічна стабілізація» призвела і ще призведе до подальшого катастрофічного економічного падіння.

Що не так з українськими економічними реформами? Чому Україна опинилася в такому скрутному економічному становищі? Причому ми маємо відповісти на це питання з управлінської позиції, тобто з позиції, де ми самі (громада, що тисне на владу) несемо відповідальність, а не перекладаємо цю відповідальність на війну (в Україні і в Сирії), на світову кризу і на погіршення у зв’язку з цим кон’юнктури на експортних ринках для української експортно-орієнтованої економіки.

Отже давайте подивимося на ті управлінські реформістські установки, які є хибними і які призвели до цієї ситуації.

1. Реформи в Україні можуть проводити лише олігархи.

Справді, усі найбільш відомі і так чи інакше впроваджувані економічні реформи запропоновані олігархами.

Я маю на увазі 50 реформ (плюс ще перелік всіляких програм) від олігарха-президента Порошенка (згадка про них вже відсутня на сайті Президента, залишилася лише в моєму тексті – «Серйозно про стратегію України»).

Як виявилося в ході нечисленних спроб економічних реформ впродовж останніх двох років, – головне це постійна підтримка української економіки кредитами МВФ в обмін на обіцянки подальших реформ. Коли кредитування МВФ загальмувалося, в Україні почали говорити про пошук західних інвестицій, але знову ж таки для їх освоєння лише всередині олігархічного вузького кола самого Президента. Українська економіка жорстко залежить від зовнішнього кредитування і два роки так званих реформ не те що не покращили, а навіть погіршили економічну ситуацію.

Популярные статьи сейчас

ГУР подтвердил существование российского плана по оккупации Украины и ее разделу

Успеть до декабря: ПриватБанк разослал важные уведомления

В Украине ужесточили правила брони от мобилизации: зарплата 20000 гривен и не только

Путин скорректировал условия прекращения войны с Украиной

Показать еще

Ідеї Реанімаційного пакету реформ були фактично використані в тексті реформ олігарха-президента Порошенка. Деякі розробники цього пакету реформ опинилися в Парламенті, змогли їх формально впровадити на рівні законів та на рівні підтримки політики Уряду. Водночас після контрреволюції в квітні 2016-го року табір цих реформаторів зазнав розколу, а контрреволюційний і антиреформаторський Уряд похоронив ідею цих реформ, як і більш широкий перелік реформ олігарха-президента.

Тобто незалежна реформаторська громадська ініціатива була фактично зруйнована владною контрреволюцією. І тут ми бачимо дилему – без влади економічні реформи не здійснити, але співробітництво з владою призводить до блокування реформ під час владно-олігархічної контрреволюції.

План модернізації України від олігарха Фірташа був розроблений з піар-метою відновлення репутації цього олігарха. Ідеї цього плану перегукуються з ідеями іншого, більш відомого плану, – Тарути. Та й можливостей для реалізації такого плану у перебуваючого під арештом в Австрії Фірташа дуже обмежені.

План модернізації від напіволігарха Тарути – широкомасштабний план економічної модернізації, який порівнюється його ініціатором з планом Маршалла та містить схему «західні інвестиції в обмін на українські реформи в зрозумілих для Заходу показниках економічного зростання в країні». Тарута особисто їздить по різних країнах Заходу і переконує бізнесменів та політиків у необхідності інвестиційної підтримки саме такого варіанту реформ.

Плани олігархічної модернізації від Коломойського та Ахметова. Ці плани непублічні і їх можна реконструювати лише рефлексивно. Такі плани економічних реформ побудовані на моделі домовленості центральної влади з місцевими елітами, лідерами яких у відповідних регіонах виступають олігархи Коломойський (Дніпровський регіон) та Ахметов (Донецький регіон). В основі такої домовленості лежить схема «визнання цілісної України олігархами в обмін на можливість продовження ними олігархічного дерибану держбюджету, тарифного збагачення та подальшого використання свого монопольного становища в економіці».

Установка на те, що реформи в Україні можуть проводити лише олігархи, є згубною і безперспективною.

Значним чином олігархія має саме політичні ознаки (про економічну деолігархізацію громадські експерти дискутували в іншому місці). Тобто політична деолігархізація це, перш за все, руйнування впливу олігархів на владу (ліквідація олігархічних груп в Парламенті та обрання Призедента-неолігарха). По-друге, політична деолігархізація це ліквідація домінуючого впливу олігархів на Уряд, коли саме олігархи диктують йому політику в надлишково монополізованій економіці і саботують демонополізацію. По-третє, політична деолігархізація це знищення олігархічного диктату в ЗМІ, коли порядок денний, тематику дискусій та антикампанії (чорний піар) нав’язують саме олігархічні ЗМІ. По-четверте, політична деолігархізація це знищення антигромадського диктату в смисловому просторі публічних дискусій, де експерти на зарплаті у олігархів оперують планами та концепціями реформ, які спрямовані на збереження олігархії.

Для початку успішних реформ в Україні необхідно провести політичну деолігархізацію. А щоб це зробити, необхідно, як це не дивно, зменшити економічний вплив олігархів – ось чому так важливо не дати їм втриматися на плаву за рахунок підвищення тарифів.

Можливо хтось може знайти десятки аргументів за економічні реформи від олігархів і довести, що інакше в олігархічній країні неможливо. Але я не вірю в деолігархізацію від олігархів. Вовки не можуть займатися вівчарством, бо вони розводитимуть овець рівно стільки, скільки потрібно їм для поживи. Треба знищити вовків, вигнати їх чи посадити на ланцюг, немов собак, щоб вівці мали шанс розплодитися настільки, щоб їм ніякі вовки не загрожували.

Найбільша шкода, яку робить влада з олігархами – це знищення самої можливості неолігархічних реформ. Всі реформаторські громадські ініціативи знищуються – натомість в Україні конкурують лише олігархічні реформаторські плани.

Україні ж потрібен громадський план економічної модернізації, який має реалізовувати неолігархічний Парламент і Президент-неолігарх.

2. Україні потрібен план Маршалла, тобто економічна модернізація в країні можлива лише в умовах західного зовнішнього управління та фінансової підтримки з боку Заходу.

Мало хто знає, що план Маршалла був придуманий після того, як не спрацював план Моргентау, який полягав у розчленуванні Німеччини та в переході її частин під міжнародний контроль. Цей план не враховував післявоєнний поділ світу на дві протиборчі системи – радянську та західну.

План Маршалла полягав у відновленні Західної Європи та послабленні впливу на неї СРСР. Тобто план Маршалла не був національно спрямованим на Німеччину, як це іноді вважають. План Маршалла мав цивілізаційний рівень – проривне відновлення західної цивілізації в протистоянні з СРСР.

В фінансовому плані він був спрямований, перш за все, на Англію та Францію. Італія, Західна Німеччина та Нідерланди фінансувалася за залишковим принципом.

В цьому плані ставилося завдання – не відновити крупний бізнес чи вплив західно-європейських олігархів, а відновити саме середній клас.

Реформи в Західній Німеччини забезпечив не план Маршалла, а її тодішній лідер Людвіг Ерхард, економіст і державний діяч. Саме він відмовився від слідування логіці зовнішнього управління і постійно витримував жорсткий опір соціал-демократів. Тобто він втримався на ліберальних позиціях домінантного лідерства в країні як по відношенню до зовнішнього плану Маршалла, так і по відношенню до лівацьких популістських настроїв німецького народу. Отже Україні потрібен не план Маршалла, а український Ерхард.

Чи може в Україні взагалі з’явитися лідер-реформатор?

Лідерство це болюча і дуже проблемна тема для України. Індивідуалізм українців, який сягає соціально-психологічний збочень, означений у прислів’ї «де два українці, там три гетьмана», натякаючи на шизофренію одного з двох.

Поглинувши і спаплюживши «Реанімаційний пакет реформ», влада заблокувала розвиток нетривалих (з осені 2014-го до осені 2015-го років) реформ. Потім політична криза і контрреволюція 2015-2016-х років довела команду «Реанімаційний пакет реформ» до розколу так, що про цей реформістський бренд можна уже забути.

Спостерігаючи зараз розгорнуту проти опозиції системну кампанію «це все популізм» та другу системну кампанію «антикорупціонери такі ж корумповані», можна дійти висновку, що контрреволюційна влада заходилася знищувати саму можливість появи можливих лідерів-реформаторів.

Я принципово не вірю в те, що напіволігарх Тарута чи навіть олігарх-президент Порошенко зможуть досягти в Україні розвитку середнього класу – такого ж, як на Заході (де середній клас виробляє від 50% до 80% ВВП), порівняно з Україною, де середній клас виробляє за різними підрахунками від 5% до 15% ВВП.

Окрім того, субдомінанта пресуппозиція «реформи лише з зовнішнього управління» – є принциповою помилкою більшості реформаторів. Справа дійшла до того, що українська влада навіть не розглядається як можливий суб’єкт реформування країни – левова частка рекомендацій про успішність українських реформ спрямовані до західних держав.

Друга найбільша шкода, яку робить влада та олігархи, – це переконання українців у тому, що ми самі економічні реформи здійснити не зможемо, що це можливо лише в ситуації зовнішнього управління.

3. Реформи гальмуються, бо у нас війна і популісти.

Отже давайте договоримо цю тезу до кінця. Раз у нас війна і реформи неможливі, то війна вигідна олігархам та олігархічній владі, які цих реформ не хочуть. А значить війна триватиме стільки, скільки потрібно олігархам. Вони на ній ще й заробляють.

В Україні не реформи гальмуються, тому що війна, а війна триває, щоб загальмувати реформи. Реформи в Україні не вигідні більше за все Росії. Тому вона розв’язала війну, щоб Україна не давала позитивний приклад для Росії шляхом реформ. Олігархи і олігархічна влада тут союзники Росії, тому війна затягуватиметься якнайдовше.

Так само, як і війну, влада звинувачує так званих популістів у тому, що не дають їй проводити реформи нагадуванням про соціальні зобов’язання. Популізм має дуже важливу функцію під час реформ – збереження критичної позиції.

Тобто все прямо навпаки – реформи гальмуються не через популістів, а через блокуваннякритики здійснення реформ, яка публічно звинувачується як популізм. А слабка критика дій влади зумовлює втрату її критичної позиції та експертної рефлексії.

Третя найбільша шкода влади та олігархів – це удаваний мир України з визнанням поразки перед Росією (окуповані Крим та частина Донбасу), відмова від соціальних зобов’язань держави на користь вигоди олігархів на тлі війни і водночас цькування популістів.

4. План економічних реформ це набір кроків, програм чи напрямків дій, які потрібно здійснити паралельно чи у будь-якій послідовності.

Якщо уважно вивчити різні олігархічні плани реформ, то можна побачити, що вони мають дуже схожі компоненти. Причому ці компоненти просто перелічуються як такі, які необхідно здійснити паралельно або у будь-якій послідовності. Навіть спроби у цих планах немає встановити хоч яку-небудь послідовність та пояснити, чому послідовність має бути саме така, а не інша.

Давайте візьмемо простий і всім відомий приклад.

Як українським олігархам заробити на зовнішньому управлінні та ультиматумі МВФ? Та дуже просто – змінивши послідовність реформістських кроків.

МВФ вимагає демонополізації інфраструктурної економіки та підняття тарифів. Якщо змінити послідовність і зробити спочатку підняття тарифів, а демонополізації не проводити (відкласти на далеке майбутнє, бо ж війна) та ще й населенню пояснити, що таким чином ми уникаємо спекулятивних продажів, то це нібито схоже на реформи.

А те, що такі тарифи підтримують монополізовану інфраструктурну економіку, ніхто не говорить. Це не реформи, це пряма економічна шкода країні, бо підтримка монополізованої економіки продовжується вже за рахунок зубожіння населення.

Ті, хто говорить, що підвищення тарифів на інфраструктурні послуги в країні це благо, не розуміє, що говорить. Підвищення тарифів підтримує не економіку взагалі, а саме монополізовану олігархічну економіку.

Принципи тут мають бути прості – спочатку демонополізація інфраструктурних послуг, а потім новий розрахунок тарифів в немонопольній сфері, спочатку створення сильного середнього класу, потужного дрібного та середнього бізнесу, а вже потім опікування залишками олігархічного бізнесу.

І нічого популістичного тут немає – чисто управлінський госпрозрахунковий підхід. Саме ці принципи мають лежати в основі чіткої логіки та послідовності реформаторских кроків.

Четверта найбільша шкода влади та олігархів – це відсутність публічного усвідомлення спрямування економічних реформ, перш за все, на демонополізацію та деолігархізацію. Не всі монополісти олігархи, і не всі олігархи монополісти. Ми маємо знешкодити і те, і інше.

5. Гроші на реформи в Україні можна знайти у МВФ чи за рахунок зовнішніх державних та приватних інвестицій.

Де взяти гроші на реформи?

Просте запитання, але відповідь дуже складна і така, яка не подобається олігархам та олігархічній владі.

Гроші на реформи з’являються за рахунок структурної реформи, яка доповнює три бюджетонаповнюючі сфери (металургію, хімію та сільське господарство) іншими бюджетонаповнюючими сферами – як от IT-сфера, ВПК інноваційної зброї, а не радянської, суднобудування, літакобудування і т.д.

Гроші на реформи поступово накопичуються через дерегуляцію малого та середнього бізнесу і податкову реформу в інтересах середнього класу.

Гроші на реформи виникають через публічну експропріацію корупційних та вкрадених статків колишньої злочинної влади.

Гроші на реформи спрямовуються з офшорів, якщо відповідне законодавство послідовно проводить принцип: маєш українську власність, ведеш бізнес в Україні – плати податки в Україні.

Гроші на реформи приходять з зовнішніми інвестиціями, в яких відсутня корупційна складова.

І ні в якому разі не можна брати гроші в МВФ чи у вигляді державних кредитів, які як борг вішаються на наступне покоління українців.

В той же час про гроші в офшорах всі же забули, офшорний скандал успішно замовчують. Але саме там сховані декілька річних держбюджетів України.

Ніхто у владі чи в середовищі олігархів навіть не збирався дерегулювати малий та середній бізнес та стимулювати зростання середнього класу, з чого власне і має виникнути «фонд реформ».

П’ята найбільша шкода влади та олігархів це відмова від власної фінансової відповідальності за реформи – тобто економічні видатки перекладаються на громадян, на західних інвесторів та на МВФ.

Отже хибні уявлення виявилися в усіх важливих аспектах процесу реформ: хибний ініціатор (олігархи), хибний суб’єкт (зовнішнє управління), хибно зрозумілий історичний аналог (план Маршалла), хибне розуміння тла процесу (нібито війна заважає реформам), хибне розуміння опору реформам (популісти), хибне уявлення про сам план (як набір завдань у буд-якій послідовності), хибне уявлення про джерела фінансування (МВФ та іноземні інвестиції).

Це далеко не повний перелік тих хибних уявлень, які призвели до гальмування реформ в Україні. Ці уявлення подолати непросто, бо надто багато впливових прихильників цих уявлень існує. Ця прихильність пов’язана з відсутністю рефлексії власного приватного інтересу, який вступає в протиріччя з публічним інтересом, або з відсутністю рефлексії причин сили та слабкості власної позиції здійснення реформ.

Олігархічні економічні реформи зазнали вже і зазнають ще повного провалу. Так само виявилися не дуже успішними грантоїдські чи нав’язувані МВФ реформи.

Чи можливе виникнення громадської платформи економічних реформ зсередини малого та середнього вітчизняного бізнесу?

Ми можемо тільки сподіватися на це. Бо лише з цієї позиції можливі реформи на користь всієї української громади.

Джерело: блог Сергія Дацюка на УП