Олександр Мороз: Суд над Пукачем — це баласт, який викинула потопаюча держава

Слава Богу, дожив народ до демократії та її складової – гласності. Тепер кожен, при бажанні, може зайти в Інтернет і прочитати близько ста сторінок вироку суду по справі Пукача. Справедливість торжествує!  Так міг би подумати кожен користувач Інтернету чи телеглядач. Але втіхи, здається, люди не відчувають. В чому ж справа?  Давайте разом знайдемо відповідь.

Справа Пукача – те, що ні при яких умовах приховати не вдалося б. Її викинули на поверхню інформаційного простору, як потопаючий викидає баласт. А потопаючий – наша держава, її уособлення – державна влада. Та влада, що по естафеті передає трагедію Г.Гонгадзе від одного складу режиму до іншого, намагаючись відбілити себе там, де цього зробити не можна, бо злочинство є очевидним, зрозумілим усім і воно підтверджується повсюдно сотнями менших «справ Гонгадзе» впродовж багатьох років.

Читаю уважно вирок суду. Не знаходжу в ньому нічого нового. Про суть і причини викладеного у тексті вироку я писав більше дванадцяти років тому в брошурі «Історія одного злочину». Написана вона як версія і як коментар до відомих фактів. Звичайно, я (в добрий час сказати) не знав, хто такий Пукач, але чув у розмові міністра з президентом, що в того є «орли боєвиє», здатні на все. Ці «орли» збиткувалися над О.Подольським в такий же спосіб, як і згодом над Г.Гонгадзе. Пригадую скільки разів і як повертався до обставин цього злочину С.Головатий, скільки відмовляли О.Подольському в розгляді його скарг по суті. А пояснення просте: міністр із задоволенням ділиться з президентом інформацією про те, як «орли», повернувшись з «операції», підпалили двері квартири, де, як вони думали, мешкав О.Подольський. І цей діалог вищих посадовців завершується спільним «хі – хі…».

Ви чуєте це «хі – хі…», поборники «сильної руки», гетьманської чи президентської «вертикалі»?! У «вертикалі» — трагедія Гонгадзе і сотень йому подібних.

Згаданого епізоду у вироці суду немає, бо … одним рядком там сказано, що записи М.Мельниченка (так визначився залежний Конституційний Суд) як доказ до справи долучити не можна. Добре, не долучайте, тільки візьміть до уваги, що важливі справи, які за десятиліття прозвучали в Україні («міліціонери-перевертні», вбивство В.Малєва, ув’язнення на різні строки кількох міліціонерів, «самогубство» Ю.Кравченка, звільнення з посад міністра, керівника СБУ, заміна прокурорів, афера в Кривому Розі і звільнення після п’ятирічного (!) ув’язнення невинного С.Іванченка…), все це – з плівок М.Мельниченка. Точніше, з одного джерела – кабінету глави держави.

Українське громадянство, як і міжнародне співтовариство із відкритою зневагою спостерігає, як викручується влада. Вже тепер, коли злочинець розповів, як він душив журналіста, хто і як тримав жертву, хто давав доручення бандитам у погонах, ми продовжуємо слухати байки про «руку Москви» чи ЦРУ, про боротьбу зі шпигунством, про «державні таємниці» при розгляді справи, про підрив авторитету держави, котра була на підйомі (?!). Підрив тими, хто порушив табу в справі Г.Гонгадзе.

Може пора схаменутись байкарям? Відносно «підйому держави» у 1999 році ще тоді точно висловився один із зарубіжних журналістів: «Не можу зрозуміти народ, який вибирає на посаду президента людину, котра розвалила усе, що можна було розвалити». Журналіст не знав, не здатен був уявити суть винаходу українського режиму – адмінресурс. Винахід з кожними виборами вдосконалюється, супроводжується астрономічними фінансовими витратами сумнівного походження. Журналіст не знав про змови, фальсифікації, шантаж і т.п. Хоч і виборця повністю за дужки проблеми виносити не слід. Але це попутна тема.

Повернемося до судової справи.

Записи М.Мельниченка не беремо до уваги. Але ж слідство мало би поцікавитися, чому вбивця одержує звання генерала наступного дня після вбивства журналіста? Чому через два роки стає генерал-лейтенантом після свідомого порушення нормативного порядку щодо збереження документів, які підтверджують злочинну діяльність великого підрозділу МВС? Група злочинців теж винагороджується посадами, званнями, преміями (читайте вирок суду), але генеральські звання – виняткова прерогатива президента, він знає, його проінформували про «заслуги» «орлів». Причому, це робиться вже не при міністрі Ю.Кравченку, отже, при прямій зацікавленості того, хто підписує підготований кимось указ. То яких ще записів треба?

Через 2 – 3 тижні після вбивства журналіста генерал (!) Пукач особисто викопує останки жертви, перевозить їх в ліс поблизу с.Улашівка Таращанського району (поруч з дорогою, якою я багато разів проїздив до своїх виборців і активістів), розчленовує тіло і присипає його. З розрахунком, неглибоко.

Навіть у тексті вироку видно, що злочинець по-інерції намагається вигородити своїх зверхників, хоч вони його давно хотіли б забути. На одному допиті він говорить, що намагався замести сліди на випадок, якщо хтось із підручних проговориться. Видумка, безглуздя. На іншому – що він виконував наказ Ю.Кравченка.

Причина ж то інша, очевидна. В пропрезидентських колах виношується ідея дострокових парламентських виборів, орієнтовно – на весну 2001 року. Затія з «брехерендумом» провалилася, треба шукати інші шляхи до диктатури і для цього слід скомпрометувати противників такої перспективи для держави. Це було потрібно Ю.Кравченку? Він взагалі з небажанням брався до цієї брудної справи. Те видно із записів відставного майора. Але міністра весь час підштовхували, контролювали. Пам’ятаємо про це, хоч юридично нібито зважати не можемо. Який же «мудрий друг» напоумив його на таку паскудну справу? Міністр керувався міркуваннями лише посадовців, для кількості яких пальців однієї руки занадто багато. Натяків ніяких не роблю, але сумніваюсь в здібностях Л.Кучми до розробки таких комбінацій. Хоч в дні, коли суспільство повнилося чутками про «таращанське тіло», президентський журналіст в телевізійній «кухні» уже запитував мене з екрану: «Це ж у вас в окрузі, Олександре Олександровичу…». Ага, у мене.

Все це не із записів М.Мельниченка. Це загальновідомі факти. Чи бере їх до уваги слідство? Тут були б корисні свідчення Ю.Кравченка, але йому «допомогли» покінчити з собою. Хто? Ми що, — і далі будемо послуговуватись видумками про самогубство? Адже вони очевидно брехливі, увесь світ знає, що брехливі. Слідство щодо «самогубства» міністра треба відновити. Звичайно, якщо хочемо знати правду.

Впродовж багатьох років справа про вбивство журналіста весь час збочується в бік технології записів М.Мельниченка. Здавалось би, вони вже й не беруться до уваги, але… Знаю, що без його втручання багато чого із чорної владної кухні так і залишилося б таємницею, або загадками. Насправді, таємниць ніяких немає. Є примітивізм інстинктів, комплексів, в яких, між іншим, віддзеркалюється і загальне лице нашого виборця. Прикро, але це так. Признаюсь, я не був ні адвокатом, ні героїзатором вчинку майора. У мене є сумніви щодо ефективності версії «під диваном». Майор зробив важливу, ризиковану справу. Але як? Це мене не турбувало і не цікавило. У кабінеті голови парламенту дивана немає, але записи його розмов велися, деякі з них були навіть обнародувані в Інтернеті. Це ніколи не турбувало і не турбує владу. Більше того, офіцери СБУ (невідставні майори), які тим займалися, особисто мені признавалися про прослуховування. Я листом звернувся до керівника СБУ (В.Наливайченка) з проханням не карати офіцерів, але сказати, хто розпорядився порушити мої конституційні права. Відповідь була стандартною: «…факти не підтвердилися». Так само відповідала Генпрокуратура (М.Потебенько), коли були затримані, запротокольовані, сфотографовані учасники злочинства щодо вилучення із обігу оригіналу наймасовішої газети і на її місце тричі підряд випускалася і через пошту розповсюджувалась фальшивка. Так само відреагувала прокуратура і ЦВК на факти злочинств у 93-му окрузі, де я балотувався під час останніх парламентських виборів. Причому, таких злочинств вистачає в десятках, сотнях округів, не про мене мова.

Очевидно, йдеться не про поодинокі винятки, а про систему. Систему реальної влади, яка в Україні десятиліттями і століттями орієнтувалася на вказівку «згори», була над законом, над народом, утримуючись на його кошти, але не слугуючи народу, виконуючи карні функції щодо людини. За роки незалежності вона стала абсолютно непідконтрольною людям, безкарною і, фактично, криміналізованою. При такій владі балачки про європейський вибір пусті. При такій системі державного управління населення не здатне стати народом, а людина громадянином. Країна остаточно стане не державою, а колонією, залежною від зовнішнього середовища. При такій системі не треба сподіватись на реформування економіки – основи існування держави і суспільства. Такої економіки, де знайдеться вирішення проблеми зайнятості, будуть подолані еміграційні настрої людей, де люди почуватимуться громадянами своєї держави, пишатимуться нею. Це національна ідея, якщо не забалакувати її шароварщиною, мовними особливостями, пошуком ворогів.

Шлях до такої перспективи давно і послідовно відстоюють соціалісти. (Тому нас і витіснили із парламенту). Перші кроки на такому шляху – децентралізація влади, ліквідація структур держадміністрацій, зміна статусу самоврядних органів, спонукання людини, виборця до відповідальності за своє життя і за життя держави.  В числі цих кроків: вибори з відкритими партійними списками, а не втілення змови однакових за суттю сил, котрі лиш обмінюються назвами провладних чи опозиційних залежно від того, в чиїх руках влада.

Йдеться тут не про наївні міркування, а про єдиний шлях виведення України з тупика перед прірвою. Це повинні зрозуміти не тільки «пересічні», «маленькі українці», а всі, в тому числі і ті, що встигли зажитися. Бо прірва – спільна для всіх. І навіть для відзначених іконостасом кокард, погонів і нагород (За що? Лише в колоніях атрибутика державності випинається так дешево, примітивно і зухвало).

Повинні, повторюю, зрозуміти і зробити те, що ми пропонуємо. Інакше злидарюючому народу лишається чекати тільки нових видовищ на зразок коментованого суду.

Принаймні, чекати до певного часу.