Нова українська політика

Секрет успіху нової української політики сформулювати досить просто: трансляція та актуалізація волі переважної більшості виборців, переклад такої волі з мови дешевого популізму на мову прогресу та розвитку без втрати суті та ясності, відмова від практик дискримінації більшості, незалежність від олігархів, Росії та Заходу.

Складніше реалізувати.

Застосування прогресивного та позаідеологічного мислення до політики у сфері вимірюваного включає наступні етапи:

1. Визначення найбільш актуальних питань, що хвилюють більшість виборців

2. Якісний ресурсний аналіз для формування моделі реально можливого

3. Інноваційний план реалізації задач, що визначили виборці

Нова українська політика – це realpolitik (реальна політика), яку не можуть запропонувати ні старі олігархічні сили, ні ідеологи, ні сили, що називають себе новими або бравують належністю до громадянського суспільства.

Замість громадських партій та організацій, ми здебільшого маємо справу з державними недержавними організаціями (ДНО), які також можна назвати умовною партією психолептиків. (Прим. Психолептики – седативні препарати, що викликають природній сон)

Насамперед, вихід з української кризи буде полягати не тільки у стратегіях і візіях, не у соціальних матрицях, Конституантах і ідеологіях, він буде полягати зокрема і у активації інстинктів самозбереження українського суспільства, аж до його функціонування на звіриному чутті та інтуїції.

В такій ситуації, змога якісно почути переважну більшість суспільства стає більш значимою та важливою, ніж прагнення повчати його або трансформувати у таке, яке подобається – на це недостатньо часу й ресурсів. Тому необхідно сприйняти суспільство таким, яким воно є, визнавши, що після двох Майданів та агерсії Росії, окрім старих совкових звичок, у нього з’явилися нові, важливі та корисні прагнення та переконання, які варто підкреслити та зробити домінуючими. Суспільство хоче вижити в решті решт, як цілісний народ, та збудувати успішну країну. Все що руйнує широкий суспільний консесус варто винести за дужки, навіть права меншин: чи то олігархічних, чи то утиснутих, чи то underpaid суддів. Тільки армія може мати особливе положення до формування дійсно правової держави, де буде сама можливість гарантувати якісь права.

Якщо ми говоримо про перезаснування держави Україна, то хто, як не більшість українців має на це право? Не тільки інтелектуали, не міфічне громадянське суспільство, не Захід, не Россія, і навіть не волонтери з добовольцями. Це справа більшості громадян, без її згоди, жоден проект не буде успішним. Але хто займається висловленням волі більшості?

Для кращої ілюстрації пропонується розглянути декілька гучних інформ-приводів та реакцію відомих політиків та активістів.

Підвищення тарифів

Можна і без соц. опитувань спрогнозувати, що більшості суспільства таке нововведення не подобається.

Умовна партія дешевого популізму зайняла совкову позицію “народного газу”, а

партія влади зайняла позицію “ринкової” ціни на газ.

Обидві позиції є брехливими, шкідливими на дезорієнтуючими.

Якщо позиція партії влади використовує, чим і дискредитує ліберальну, ринкову та реформаторську риторику, то партія дешевого популізму культивує радянський патерналізм.

Чи є між цими позиціями місце для нової політики?

Шлях до ринкової ціни на газ – єдино вірний, проте для цього спочатку необхідно створити сам ринок, зменшити корупційну складову у державі, забезпечити переважну більшість допогосподарств можливістю оплачувати тепло без субсидій, провести програми енергозбереження. Сплачуючи дико високу корупційну ренту, більшість українців достатньо дискримінована already, не маючи достатнього впливу на ключові державні інституції; тому як можна в такій ситуації підтримувати подальшу дискримінацію громадян?

Наприклад, позиція більшості так званих реформаторів, зокрема і Валерія Пекара з ГО “Нова Країна”, що повністю підтримали позицію влади у цьому питанні, виступили проти інтересу та волі більшості, на боці сильного проти слабкого. Це громадська платформа? Це антигромадська бутафорія, і така позиція не рідкість серед умовних лібералів, що люблять всплакнути про об’єднання. 0 + 0 = 0, навіть якщо помножити. Багато інших нових політичних сил взагалі проігнорували таке важливе для українців питання, я, наприклад, не помітив позиції М. Саакашвілі з цього питання, але про проблеми Шустера він не забув голосно заявити. Геній піару, очевидно.

Що виходить в результаті?

Багато виборців розуміє, що дурять абсолютно всі, проте партія дешевого популізму звучить приємніше, і займає позицію проти підвищення тарифів, отже, оскільки вона не має ніякої реальної конкуренції з більш прогресивною аргументацією, то відповідно рейтинги Тимошенко зростають, що знову ж таки викликає критику виборців збоку інтелектуалів та експертів. Замкнене коло?

Зламати циклічну систему тотальної брехні і є задачею нової української політики, а для цього варто висловлювати волю більшості найбільш прогресивним способом.

ЛГБТ

Марш відбувся, на щастя без насильства, що і дозволяє розглянути цей “хеппенінг” більш системно та детально.

Сам цей інформ-привід досить унікальний. Насправді, він є пустотним, його пріорітет є низьким, проте за своєю інформаційною силою, швидкістю “надування” та розкольницьким потенціалом його, напевне, можна порівняти з раніше гострим мовним питанням. Тепер ставлення до прав ЛГБТ – це не просто швидкоплинний інформ-привід, а довготерміновий фактор позиціонування політичних сил. Мовний дискурс був витіснений у маргінес лише через початок російської агресії та позицію багатьох учасників бойових дій, а так міг би активно тривати й досі, бо раніше тривав десятиріччями.

Фактично тема ЛГБТ його собою замінила – це тепер важливий чинник демонстрації незалежності нової української політики від Європи, саме тієї Європи, що хоче перевести агресію Росії у внутрішньополітичний український конфлікт.

Є відчуття, що більшість українців помірковано проти проведення “прайдів” та активно проти вимог ЛГБТ-спільноти: дозволу гей-браків та всиновлення дітей сім’ями без жінок.

Але у політичному полі, як і у прикладі з тарифами, ми маємо представлення лише позицій меншостей: позиція Заходу та ЛГБТ представлена партією грантоїдів з одного боку, якій протистоїть архаїчна релігійна позиція, що транслюється націоналістами з іншого боку.

Позицію поміркованої більшості, яка проти насильства, проти силового блокування ЛГБТ мітингів, але так само і проти реалізації їх вимог не висловлює майже ніхто.

Відповідно, частина виборців радикалізується та схиляється до архаїчних політичних сил та їх цінностей, тому що в них просто немає іншої альтернативи.

Наприклад, Василь Гацько з Дем. Альянсу висловив підтримку проведенню маршу, проте позиції щодо ЛГБТ вимог висловити вже не зміг, мало того, кажуть її немає і в самій (!) християнсько-демократичній партії. Тобто, така нова прогресивна політична сила не має позиції з такого простого питання? Як же вони збираються вирішувати більш складні? Не висловити таку позицію – лицемірство. Є серйозний ризик, що потрапивши до влади, така політична сила підтримає закони, що будуть проти волі більшості; отже, вони ще маленькі, але вже займаються політичним шахрайством наче старі олігархічні партії.

Але по цьому питанню навіть не треба вигадувати позицію, можна провести соціологічне дослідження, і якщо воно підтвердить, що українці у переважній більшості проти легалізації гей-шлюбів, то за критерієм нової української політики необхідно знайти сучасний та оптимальний шлях реалізації такої позиції.

Аргументація може бути більш ніж актуальна та сучасна:

1. Основна зона ризику розповсюдження ВІЧ-інфекції на Заході – це гомо/бі середовище, де відбувається до 70% нових захворювань, навіть у США, де боротьба з СНІДом ведеться дуже активно за даними cdc.gov. Отже, для країни-лідера по розповсюдженню ВІЧ-інфекції у Європі, популяризація одностатевих стосунків серед чоловіків не є своєчасною та несе додаткові ризики та навантаження на платників податків.

2. Щоб мати середовище, де меншини можуть захистити свої права, необхідно спочатку збудувати державу з реальним, а не віртуальним верховенством права, що для початку вимагає захисту прав більшості від свавілля влади, але це ніяким чином не позбавляє права ЛГБТ спільноти проводити марші.

3. Є приклад вирішення цього питання у прогресивній країні Сингапур, де ВВП на душу населення вище, ніж в Україні у 30-ть разів: наруга над порядністю серед чоловіків – до 2-х років ув’язнення – це мусить бути цивілізованою реакцією більшості суспільства на марші під час війни, а не бескінечні сварки. За кожен такий марш можна додавати один рік до максимального терміну ув’язнення – так абсолютно цивілізованим способом треба привчати до поваги волі більшості, порядності та адекватності, а марширувати, звичайно, можна. Якщо марші будуть збирати 100 тис. тоді це можна сприйняти, як волю більшості та надати відповідні права.

4. Натомість, на противагу архаїчним позиціям варто підтримати розвиток суспільного сприйняття можливості для лесбійок реєструвати шлюби та навіть всиновлювати дітей, що може допомогти дітям без батьків отримати маму, навіть дві.

В сучасному світі кожна незалежна країна робить те, що їй краще: у Венгрії традиційний склад сім’ї захищено у Конституції, а, наприклад, у Франції жінкам не можна ходити у хіджабі. Хіба це не дискримінація жінок за релігійною ознакою?

Тому прогресивна та об’єднавча ефективність і прагматичний гуманізм нової української політики мусить фіксуватися й у демонстрації незалежного цілепокладання та здатності протистояти нав’язливим субкультурам ззовні та архаїчному світосприйняттю.

Дивним є те, що жоден, підкреслюю, жоден з відомих апологетів або противників прайду не згадав про 100.000 ВІЧ-інфікованих українців, яким бракує коштів на лікування, і для яких мова йде про базове право на життя. На це не видали грантів, хоча це була гарна нагода, бо теми, очевидно, дотичні, а ширше обговорення могло врятувати комусь життя.

Боротьба з корупцією

Це напевне остання ніша, де представники нової хвилі українських політиків є більш-менш ефективними в інформаційному просторі, тому що багато виборців вже втратили віру у можливість проведення реальних реформ при владі клану П. Порошенко; тема реформ значно втратила інформаційну актуальність та привабливість для виборця, і реформи тепер знову асоціюються з подальшими збитками суспільства та бідністю.

Незважаючи на те, що офшорний та інші корупційні скандали підживлюють актуальність боротьби з корупцією, і тут вже намічається втома суспільства, тому що рейтинг довіри до влади зменшився до фактично “ядерного” електорату, який завжди підтримує владу, а віри суспільства в можливість покарання корупціонерів при такій владі теж вже не має.

Отже, просто далі писати про корупцію, як пропонує С. Лещенко більше не є достатнім для політика – це є робота журналіста, а його небажання виходити з БПП та бажання втримати мандат будь-яким способом – це тотальна залежність від грантів або дрібніших кланів, тобто інший вимір несуб’єктності, що робить його політичну діяльність шкідливою. Тому політики такої формації теж заслуговують м’якої люстрації громадською думкою та інтелектуалами, можливо навіть у першу чергу, а дехто з виборців взагалі починає розуміти Кононенка.

Також, всі ми бачили, спец. операцію проти мера Львова А. Садового, Більбо української політики – це розплата за пасивність та бажання отримати владу без реальної боротьби. Якщо все так погано, як говорить Єгор Соболєв, то чому фракція “Самонеміч” не блокує трибуну? Якийсь дисонанс. Де вибачення за недолуге голодування людей під кабінетом у Гройсмана через програні вибори у Кривому Розі? Чому не голодує фракція, адже йде прямий тиск на Вікторію Войцицьку, яка, правда, недавно голосно переймалася сексуальними домаганнями на робочому місці? Тепер, коли індик клюнув, інші пріорітети, finally.

Нова українська політика мусить продемонструвати здатність до фокусування та реальної безкомпромісної та успішної боротьби, вона мусить бути актуальна.

Горішні Плавні

Ще одна абсолютно пустотна тема, рівня обговорення реформ у системі тотальної брехні, проте вона набула ваги в інформаційному просторі, тому що виявилося, що кожен українець має свою найбільш вірну думку з цього приводу, відповідно політика нової якості мусить використовуваті й такі фан-приводи.

Коли я побачив, Василя Гацька у футболці ГП, я запропонував йому назвати Дем. Альянс “Горішніми Плавнями Реформ” (ГПР), він обіцяв розглянути на наступному з’їзді партії. Але якщо серйозно, то якщо ми говоримо про децентралізацію, то як можна ігнорувати думку жителів міста, нав’язуючи свою? Це тотальний совок на поведіночному рівні, і захищати його аргументами формату того, що громада була пасивною, або, що назва гарна – це просто недолугість, бо хіба ж громада обирала своїх представників у рамках розвинутої демократії та правової держави? Так, назву необхідно змінити згідно з законом про декомунізацію, але вона мусить бути приємною для жителів – це єдиноможлива позиція здорового глузду у рамках розвитку свідомості громад.

Ніхто не пропонує назвати аеропорт у Києві, станцію метро чи вулицю “Горішньоплавинською”, так? Роман Скрипін не хоче Горішньоплавинське-ТВ, особливо, якщо це буде зроблено примусом сторонніх людей, тоді чому всі вважають за необхідне повчати горішньоплавенців?

Нова українська політика мусить стати фільтром від лицемірства такого формату.

Інститут приватної власності

Як написало видання Foreign Policy, єдиною реальною політикою, що починається з “де”, та дозволить провести реформи є ДЕТРОНІЗАЦІЯ українського олігархату.

Один з найвідоміших аналітичних центрів світу Atlantic Council визначив реприватизацію вкрадених державних активів невід’ємним кроком для реалізації реальних змін в Україні.

Українські політичні сили та відомі громадські організації обходять це питання десятою дорогою, що говорить тільки про те, що вони є прямими посібниками олігархату, бо за логікою боротьби за суспільний інтерес, діяльність незалежних політичних сил мусила би йти попереду, а не позаду західної преси.

Що значить попереду?

Це означає, що необхідно презентувати суспільству план того, як саме буде проходити публічний аудит олігархічної власності, які об’єкти/групи об’єктів підлягатимуть першочерговому перегляду, які будуть націоналізовані, а які реприватизовані та на яких засадах.

Так, необхідно визначити межі компромісу з олігархатом і доцільніше запропонувати їм 5-10% від їх імперій та амністію для забезпечення мирного характеру процесу фактичної деолігархізації. Проте, цього можливо досягти тільки після оголошення режиму Януковича злочинним режимом у цілому, а всіх без виключення крупних олігархів безпосередніми посібниками та засуждення декількох з них. Жодна політична сила не наважилася поставити собі такі завдання, як першочергові.

Політичні сили, що не демонструють суспільству план ресурсної перемоги Революції Гідності не заслуговують серйозної уваги.

Потенціал нової української політики

На прикладах наведених вище, ми бачимо нішу для нової української політики та деталізацію вимог до її створення, а також нездатність діючих політиків до її реалізації. Необхідно визнати, що дієвим ресурсом реальної політики можуть бути гроші олігархів, Росії, Заходу, або широка підтримка більшості громадян. Опора на більшість, очевидно, мусить стати базовою для нової суб’єктної української політики, а ресурси Заходу лише додатковими.

Наприклад, цікавою є спроба популяризувати республіканський рух в Україні, проте обраний формат більше схожий на рімейк єврооптимістів у республіканському форматі, ніж на справді нову якість політики, тому що мова знову йде про 5% активних громадян, та таке інше.

Потенціал нової української політики у першу чергу визначається особистими якостями та риторикою, яка мусить бути конкурентноздатною, тобто прогресивнішою, ніж риторика олігаргхічних популістів, що дає необхідний електоральний потенціал; та більш рішучою, ніж риторика націоналістів, що дає необхідний потенціал дієвості.

Тобто, якщо позиція нових політиків представляє думку більшості гірше, ніж популісти та спонукає до дії слабше, ніж націоналісти, то можна навіть і не починати – такі проекти, це легка здобич для влади олігархів.

Якщо, всі об’єднання не можуть отримати рейтингу довіри, що отримала Савченко, сидячи в тюрмі у Росії – тоді новим політикам треба потрапляти у російську тюрму, перед початком політичної діяльності, бо сгенерувати довіру іншим шляхом не вистачає інтелекту. Це не проблема більшості виборців – це проблема дешевого недолугого шапіто, а замінювати олігархів на ідіотів ще небезпечніше.

Настрій нової української політики

Коли всі ці фукуямо-експерти, нереальні дракони, та голубі лебеді останній раз щиро казали “слава народу України”? Коли вони висловлювали вдячність та подяку за саму можливість відтворитися у часі? Коли проголошували готовність служити та виконувати волю більшості виборців, а не пропонувате себе на політичному конкурсі краси?

Неможливо отримати перемогу не визнаючи війни хоча на рівні риторики, тому будь-яка симуляція миру є шляхом поразки. Перемога над олігархами дає шанси на перемогу у протистоянні з Росією, шлях олігархічної контрреволюції гарантовано веде до поразки.

Нова українська політика – це шлях боротьби до перемоги.

Найвлучніше передасть необхідний настрій відома цитата Уінстона Черчилля.

«Несмотря на то, что значительные пространства Европы и многие старые и славные государства подпали или могут подпасть под власть гестапо и всего отвратительного аппарата нацистского господства, мы не сдадимся и не покоримся. Мы пойдём до конца, мы будем сражаться во Франции, мы будем сражаться на морях и на океанах, мы будем сражаться с возрастающей уверенностью и растущей силой в воздухе; мы будем оборонять наш Остров, чего бы это ни стоило, мы будем сражаться на побережье, мы будем сражаться в пунктах высадки, мы будем сражаться на полях и на улицах, мы будем сражаться на холмах, мы не сдадимся никогда, и даже, если случится так, во что я ни на мгновение не верю, что этот Остров или большая его часть будет порабощена и будет умирать с голода, тогда наша Империя за морем, вооружённая и под охраной Британского Флота, будет продолжать сражение, до тех пор, пока, в благословенное Богом время, Новый Мир, со всей его силой и мощью, не отправится на спасение и освобождение старого.»

Роль інтелектуалів у формуванні нової української політики

Роль інтелектуалів у цьому процесі може полягати у визначенні рамок, степені та допусків популізму та радикалізму, що перетворить їх на дієві та державотворчі, і дозволить витіснити старі та олігархічні проекти з політичного поля. Мова йде про прогресивний популізм та конструктивний радикалізм – це невід’ємні частки успішної політики у теперішній ситуації. Варто визнати, що лише звичайна конструктивна риторика реформ не дозволить новим політичним партіям з обмеженими ресурсами прийти до влади та реалізувати свої програми.

Наприклад, детальний план по фактичній деолігархізації, що включає як публічний аудит олігархічних активів, так і реприватизацію вкраденого, якісно фіксує незалежність від олігархів.

Позиція, щодо визнання ОРДЛО окупованими територіями говорить про незалежність такої політики, як від Москви, так і від Європи – це український інтерес.

Позиція, щодо визнання режиму Януковича злочинним режимом у правовому полі, разом із посібниками, що працювали в уряді Азарова, говорить про незалежність такої політики від влади – це більш дієва позиція, ніж всі розмови про корупцію.

Очевидно, що також необхідно покласти значну частину відповідальності за програш Революції Гідності олігархам на депутатів, що нібито є політиками від Майдану. Вони пішли шляхом участі в олігархічних проектах, і такий шлях виявився хибним. Така критика мусить спонукати їх до пошуку суб’єктності або звільнення місця для нової української політики, бо саме вони його займають, фактично, вже не маючи на це суспільної легітимності, що створює ефект зневіри та дефокусування суспільства, зменшує потенціал його дієвості.

В решті решт, формування рамок та невід’ємних маркерів нової успішної української політики і є задачею мінімум для українських інтелектуалів у теперішній ситуації, коли всім іншим можна займатися після їх формування.

Цілком очевидно, що це потребує спільних зусиль та формалізації у вигляді спільних заяв та позицій або навіть початку розробки ультиматуму владі олігархів, до якого зможуть долучитися нові перспективні українські політики.

Післямова

Вам не спадало на думку, що українцям вже плювати на нових політиків? Можливо, вони просто прагнуть розібратися зі старими, але так, щоб ніхто не втік.

Спитайте себе, яка картинка для вас привабливіша: нові молоді реформатори-ліберали при владі чи старі політики у ситуації Каддафі?

Але не буду нікого далі спокушати.

Олігархічний залізний трон несе повну відповідальність за культивацію злості в українському суспільстві, отже нові політики, що ігнорують цей фактор, самі автоматично потрапляють в ігнор-лист.

Сама назва єврооптимісти в теперішніх обставинах звучить як “небезпечні ідіоти”, але ще більш дивним виглядає бажання багатьох політиків копіювати або наслідувати такий стиль програшної політики, як ефективний у частині потрапляння до влади – це хибний та лицемірний шлях, він більше не спрацює.

Варто нарешті визнати, що корупція у воюючій країні гірша за садизм та вбивство, отже ми маємо справу з олігархічним маніяком, що вміє виглядати, як нормальна людина на фото та відео; колективним маніяком, що за чверть століття пограбував і мертвих, і живих, і ненароджених, що призвело до тисяч і тисяч жертв.

І спинятися він не збирається, отже справедливий гнів буде, як ніколи, доречним, де принципи творчої руйнації Й. Шумпетера перенесені з економічної площини у політичну можуть стати у нагоді.

Те що Н. Савченко відмовилася опрацьовувати такий суспільний запит, можливо, навіть добре, що відкриває вікно можливостей для більш вправних політичних діячів.

І справді, стільки гарних хлопців загинуло захищаючи Україну, що продовжувати жити у країні разом з олігархами стає навіть якось соромно.

Додаток:

Відкрите обговорення плану деолігархізації України

Переучреждение украинского государства и право большинства

Роль гражданского общества в формировании общественного консенсуса

Обговорення триває у групі “Прогресивний капіталізм”.

Короткий опис:

Потенціал нової української політики найперше визначається у риториці, яка мусить бути конкурентноздатною, тобто більш прогресивною, ніж риторика олігаргхічних популістів, що дає необхідний електоральний потенціал; та більш рішучою, ніж риторика націоналістів, що дає необхідний потенціал дієвості.

Тобто, якщо позиція нових політиків представляє думку більшості гірше, ніж популісти та спонукає до дії слабше, ніж націоналісти, то можна навіть і не починати – такі проекти, це легка здобич для влади олігархів.

Очевидно, що також необхідно покласти значну частину відповідальності за програш Революції Гідності олігархам на депутатів, що нібито є політиками від Майдану. Вони пішли шляхом участі в олігархічних проектах, і такий шлях виявився хибним.

В решті решт формування рамок та невід’ємних маркерів нової успішної української політики і є задачею мінімум для українських інтелектуалів у теперішній ситуації, коли всім іншим можна займатися після їх формування.

Цілком очевидно, що це потребує спільних зусиль та формалізації у вигляді спільних заяв та позицій або навіть початку розробки ультиматуму владі олігархів, до якого зможуть долучитися нові перспективні українські політики.