Підрахунок голосів після дочасних виборів до Верховної Ради дуже багатьох просто приголомшив. Дехто дотепер не може оговтатись. Як кажуть, було від чого, адже громадяни України рішуче й без розбору, хто заслужив, а хто ні, змели із законодавчого поля виразну більшість попередніх діячів і віддали всю повноту влади в державі в руки однієї людини, щодо намірів котрої мають туманні уявлення.

Безвідповідальність за долю своєї країни? Так. Чи є на це рада? Поки що ні.

Та сильним духом і борцям розпач і плачі не до лиця. Ті, у чию душу не заповз черв’ячок збайдужіння та знеохочення, почали напружувати мізки й намагатися знайти відповідь на непросте запитання: як же ми докотилися до життя такого? На жаль, наразі ніхто в плині думок не вийшов за межі старих стежок: «Хто ті люди, які голосували за Зеленського?»; «Звідки вони взялися й чому їх так багато?»…

Тут відповіді знайти не так-то й важко. Навіть за часів незалежності в Україні понад чверть століття плекали малороса. «Маски-шоу», вєрки смердючки, «довгоносики», «квартали», вітальки з «тьолочками», «дизель-шоу» — усе це не могло не датися взнаки.

Утім, це — тільки один бік правди. Він не дає повного уявлення про стан цілого. Тому закликаю поглянути на питання під зовсім іншим кутом зору.

Під час перегонів чи то сам В. Зеленський, чи то хтось із його гурту заявив про необхідність «винести мову за дужки». Я ж у своїх міркуваннях вирішив «винести за дужки» самого В. Зеленського, як і його поплічників та їхніх виборців.

Оцінімо, що являв собою протилежний табір! Можливо, це дасть змогу незашореним зрозуміти, чому поразка стала такою розгромною.

Спершу — про неміч і недолугість людей, котрі подавали себе як державних мужів, але виявилося, що подали себе на сміх. Випробування було незначним, але і його вони не змогли пройти гідно.

Ще до другого туру президентських перегонів я звернувся до тодішнього Голови Верховної Ради України А. Парубія. Суть листа зводилася до простого: 1) для будь-якої вдумливої людини, котра не сподівається на диво, вислід виборів давно очевидний; 2) якщо переінакшити відомий вислів В. Леніна, кожна влада лише тоді чого-небудь варта, коли вона вміє захищатися; 3) потрібно відвернути загрозу дострокового припинення повноважень Ради, рішуче покласти край спробам ляльководів В. Зеленського на хвилі першого успіху одним махом перемогти ще й на парламентських виборах.

Після того склалося враження (на жаль, помилкове), що А. Парубій готовий до боротьби й не допустить розпуску ВР, адже чоловік заявляв про це на повний голос і не раз. Та й потрібна ж була суща дрібниця — не призначати інавгурації до 28 травня.

Замість того почалися дивні ігри в нібито припинення діяльності коаліції, а насправді — ігри в піддавки. Зрозумілим усе стало після того, як виявилося, що А. Парубій опинився в першій п’ятірці виборчого списку «Європейської солідарності», членом якої він ніколи не був. Це об’єднання, за всіма оцінками, долало виборчий поріг, отже, можливість чергові п’ять років протирати штани в будівлі під куполом було забезпечено. То чому ж у відповідь не допомогти колишньому очільникові держави чимскоріш заховатися від слідчих за недоторканністю?

Може така нікчемність розраховувати на звитягу чи бодай на нічию? Навіть за найкращого розкла́ду — ні, ніколи!

Звичайне мискоборство (за влучним визначенням Л. Костенко), приправлене ницістю й мерзенним пристосуванством. І такі явища, на жаль, мають дуже глибоке коріння.

Популярные статьи сейчас

Путин признал применение новой баллистической ракеты против Украины

Зеленский отреагировал на удар якобы межконтинентальной баллистикой по Украине

Украинцам обнародовали тариф на газ с 1 декабря: во сколько обойдется один кубометр

Россия разработала план разделения Украины на три части и передаст это Трампу, - СМИ

Показать еще

У тепер уже далекому 1993 р. на суспільство раптом звалилася звістка про «хатинку» Л. Кравчука у Швейцарії. Новину бурхливо обговорювали. Я став свідком однієї з таких розмов між двома учасниками велелюдного зібрання під стінами ВР. Перший співбесідник голосно обурювався неподобством та іншими витівками Макаровича, зокрема створенням сприятливих умов для зростання прибутків сина. Другий спочатку відмовчувався, але, коли товариш у своєму бичуванні сягнув чи не найвищої точки, раптом узяв та й запитав: «А якби оце ти був Президентом, невже нічого не взяв би собі, нічого не зробив би для свого сина?» У відповідь — тиша. Натхненний викривач опустив очі долу, знітився та принишк, немов утратив дар мовлення.

Потім я часто пригадував той випадок. Він для мене слугував своєрідним поясненням причин процвітання в нашій державі незаконних оборудок і хабарництва, терпимості населення до цих ганебних явищ і гніву, який відразу кудись зникав, коли самому випадала нагода долучитися до незаконного збагачення. Погляд на речі залишався незмінним: успішна людина — та, в якої розкішні будинки й засоби пересування, багато грошей, а яким чином усе нажито — питання десяте.

Ось такий непривабливий стан справ із доброчесністю, сумлінням, силою внутрішнього переконання. Та ця розхитаність і надщербленість аж ніяк не випадкові. Адже, як стало тепер очевидним, справи значно гірші. За великим рахунком (чи незначним винятком), у нас нині немає людей, яких можна було б назвати совістю народу, зразком порядності й чесності. З відомих, визнаних особистостей, котрі не брали участі у виборчій веремії, але при цьому їхні вуста не мовчали, тільки С. Хмара й В. Шишкін виявилися на висоті становища, зберегли обличчя.

На всіх отих колишніх «ющолизів» і «противсіхів», які нарвано кричали, лякали мало не кінцем світу й очманіло закликали голосувати за П. Порошенка, можна з легкістю махнути рукою. Скільки б ота шатія не рядилася в зовні привабливу одіж батьків нації, вона не має помітної ваги в суспільстві. Крім того, на тих особах лежить тягар відповідальності за свідоме чи несвідоме сприяння приходу В. Януковича до влади у 2010 р.

А що ж інші? Як писав Д. Донцов, «чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу». Чому ж тоді підсватаними підспівувачами й підголосками вищезазначеної братії стало чимало заслужених людей, відомих творчими здобутками? Як же можна було так вляпалися?

«Патріотизм — останній прихисток негідника». Ці слова С. Джонсона — немов унаочнення суті Петра Порошенка. Чому ж мислячим людям загалом просту істину було так важко збагнути?

Ми вже давно живемо не за залізною завісою й маємо доступ до відомостей будь-якого відтінку та спрямованості. За минулі п’ять років про главу Української держави їх було більше ніж досить, зокрема й тих, в яких він поставав у дуже непривабливій подобі.

Ось коротенький підбір тільки заголовків: «Порошенко став фактичним співвласником компанії «ДТЕК» Ахметова»; «Навіщо Ахметов і Порошенко придумали Роттердам +»; «Утручання в діяльність Апеляційного суду м. Києва Порошенка і Філатова»; «Офшори Порошенка»; «Особиста охорона Порошенка таємно вивезла суддю Чауса»; «Депутат Онищенко розповів про компромат на Порошенка»; «Через банк Порошенка вивели близько 2 млрд з банку Януковича»; «Відмивання коштів: Порошенко продав Тігіпку завод»; «Порошенко сприяв молдовському олігарху всупереч інтересам України»… Про В. Гонтареву з обваленням гривні та банків, Іловайськ, неконституційні мінські угоди та все інше можна вже й не згадувати.

То про що йдеться: про нездатність розібратися в таких простих речах, про сліпу віру в те, що то все — підступи злих ворогів? Ні, громадяни, які націлюються на те, щоб називатися голосом нації, не мають права не вміти відділити зерно від полови. Це свідчення обмеженості. Тому аж ніяк не їм братися за провідництво. Позаяк, коли вас не обурюють чиїсь негідні вчинки, це вагома підстава замислитись: а чи й ви не здатні на таке?

Можна спробувати послатися на необізнаність. Мовляв, ні сном ні духом. Проте таке дешеве крутійство не пройде: якщо ти ні про що не відав, то як міг ручатися?

Отже, відповідь таки інша — чомусь деякі самодостатні вирішили, що на неподобства можна заплющити оці. Тоді постає закономірне запитання: чому вони дивуються, що громада вважала за краще затулити від них вуха?

Прикро, що й «моральні авторитети», до яких упродовж останніх років зараховували учасників групи «Першого грудня», виявилися дутими. Схоже, після смерті Л. Гузара, котрий був її чільним діячем, це середовище сильно здало, утратило свої найкращі риси. Недарма свого часу Лао Цзи зазначав: «Піддані, які підтримують нечестивого царя, є самі нечестивими».

Де мораль цих чоловіків? Я її впритул, під збільшувальним склом не бачу. Щось у них не так із чеснотами. І зі здоровим глуздом також. Адже потрібно не мати честі й гідності, щоби свідомо голосувати за нечистого на руку пройдисвіта й дерилюда. А до якої міри треба знікчемніти, аби ще й інших закликати до цього?!

Хто такі моральні авторитети насправді? Це поважні особи без докору, виразні постаті, голос яких щось важить, міркування котрих переконливі, люди, які не знають хиб, у котрих, за словами Т. Шевченка, «нема зерна неправди за собою». Це добірне товариство, вершки суспільства. Без відповідальності за свої слова та дії, без уміння дорожити власним іменем та честю така якість просто немислима.

А що маємо натомість? «Хто не за Порошенка, той за Путіна»; «Ніхто, крім Порошенка, не може протистояти Путіну»…

Яке убозтво думки! Яка розумова обмеженість! Та кого сьогодні можна купити на таку дешевину?

І це говорили нібито властителі дум, до слова яких народ мав би дослухатися? Це голос святості? Тоді вона напускна.

«Ми не бачимо переконливої альтернативи Порошенку». Та вони не бачать далі свого носа! Уживають обтічник «помилки», тоді як ішлося про розкрадання, призначення на державні посади мерзотників, неперебірливість у засобах…

Я ще готовий зрозуміти тих, хто переконував громадян у другому турі голосувати за П. Порошенка, коли натомість була така безвихідь у вигляді В. Зеленського. Але обмежений кругозір, який виливається в умисел «Перед обома турами виборів ми декларували свою підтримку Порошенку», — то вже край!

«Сьогодні саме Порошенко може якнайкраще гарантувати безпеку держави». Та це ж бачення та страхи того самого малороса: як би чого не сталося; краще вже така, сповнена підкупу та продажності Україна, бо інакше існує ризик, що не буде ніякої. Це ж невіра у свій народ, у його спроможність.

Якщо хтось каже, що в нашій країні не може бути нічого справді величного та шляхетного, нічого кращого за Порошенка, — це недалекість або прояв приреченості чи пораженства, а таким особам не місце в проводі. Згадаймо, як сотні тисяч наших співвітчизників вийшли на майдани, зі зброєю в руках пішли захищати Батьківщину. То невже багатомільйонний народ не здатний вилонити зі свого середовища справжнього вождя й гідну особистість? Ми ж нація, яка дала світові Р. Шухевича!

Авторитети за визначенням не мають права бути страшенно далекими від народу й не бачити очевидного: все довкола палало ненавистю до П. Порошенка, його вважали злодієм, діяльність якого була спрямована проти добробуту громадян і сприяла подальшому збагаченню наближених до тіла й товстосумів. Як наслідок, поразка такого ділка видавалася неминучою. Тож робити на нього ставку означало позбавлення нації вибору, заведення на манівці.

Люди цілком закономірно слухати недалеких і самозваних не захотіли. За таких умов прихід до влади В. Зеленського виявився просто неминучим! Через те, як полюбляв свого часу повторювати один пустомеля та нездара, і «маємо те, що маємо».

Тож неперебірливість, безоглядність у підтримці Петра Порошенка — величезна провина перед нацією. Такими настановами й підходами розгром  Порошенка обернуто на невдачу всього національно-патріотичного табору.

Із цим уже нічого не вдієш. Потрібно дивитись і рухатись уперед. Водночас хотілося б, аби були зроблені належні висновки. З підходом до справи «Він крав, але ж і робив» ми ніколи нічого путнього не побудуємо.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook