Мінські домовленості – розв’язання конфлікту чи рецепт катастрофи?

На сьогодні дослідники та політичні оглядачі називають кілька можливих причин рішення, а також цілей, які переслідував Володимир Путін приймаючи рішення щодо загального початку збройної агресії проти України, та її другого етапу – інтервенції на Сході України.

Говорять, що це рішення могло бути поспішним, спровокованим Революцією гідності, і прискорило заплановану на значно пізніший період аналогічну операцію. Стверджується, що окупація Криму могла бути викликана страхом російської еліти і бажанням помсти за прагнення українців до свободи, до інтеграції в європейський та євроатлантичний простір. Відзначають, що збройна агресія проти України може бути, як окремою операцією, так і маленьким сюжетом у великій грі «повернення Росії статусу супердержави». Називаються також і внутрішньополітичні російські причини, які могли спонукати Володимира Путіна зробити те, що він зробив.

Також називають масу наслідків цього рішення. Від безпрецедентного, але не надто достовірного, підняття рейтингу особистої довіри до лідера Росії з боку росіян, до перегляду у формі анулювання результатів Ялтинської мирної конференції 1945 року та Другої світової війни, руйнування системи міжнародного права, нівелювання поняття міжнародних гарантій безпеки тощо. Очевидними наслідками є втрата тисяч людських життів, масові руйнування, зміна в силовий спосіб кордонів в Європі.

Водночас, якими б диверсифікованими не були б пояснення причин і наслідків російської агресії проти України, українське законодавство не залишає ніякого вибору у класифікації цієї події.

Дозвольте вдатися до великої за обсягом цитати статті 1 Закону України «Про оборону України»:

«Збройна агресія — застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій:
вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України;
блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав;
напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України;
засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п’ятому — сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях…»

Отже, закони України не залишають вибору, ніж класифікувати дії Росії, як збройну агресію.

Законодавство України також чітко регламентує дії держави в разі, коли проти неї розгортається збройна агресія. Відповідно до положення вже цитованої тут статті 1 закону «Про оборону України» «воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності». Звертає на себе імперативність формулювання – «вводиться», а не «може вводитися» чи щось на зразок цього.

Стаття 4 «Відсіч збройній агресії проти України» закону «Про оборону України» залишає ще менше сумніву і простору для маневрів представникам української влади, пропонує комплексний і вичерпний перелік заходів: «У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни».

Слід окремо відзначити, що законодавство України не передбачає не лише переговори, але навіть і антитерористичну операцію, як засіб відбиття збройної агресії іноземної держави. Логіка авторів закону «Про оборону України», як на мене чітка і неспростовна: для того, щоб зупинити силу, яку проти України застосовує, намагається і погрожує застосувати іноземна держава, потрібна сила усієї української держави. І закони лише регламентують порядок її застосування, але не дають підстави сумніватися у можливості чи доцільності цього. Ніхто в українській влади досі не поставив під сумнів цю логіку – не намагався і не намагається внести зміни до Закону України «Про оборону України».

Натомість українська влада намагається просто ігнорувати і самі закони, і закладену у них логіку ведення війни.

Загалом, аналіз дії правлячого класу до і після президентських виборів в Україні 2014 року підштовхує до висновку, що основними мотивами його діяльності був не пошук ефективних шляхів захисту суверенітету та територіальної цілісності України, відстоювання незалежності від зазіхань Росії, а намагання виграти час для вирішення проблеми зміцнення влади, провести спершу президентські, далі парламентські вибори, а також зберегти можливість продовжувати діалог з Росією (як політичний, так, головним чином, в сфері торгівлі та економіки). Проблему недостатньої легітимності українська влада вирішує не за рахунок доведення в судовому порядку невідворотності та відсутності інших можливостей, ніж змінити владу в Україні в лютому 2014 року революційним шляхом, а за рахунок фундаментальних національних інтересів. Це, природно, повністю відповідає інтересам правлячого політичного та економічного класу (олігархат, парламентські партії, бюрократичний державний апарат), але практично йде в розріз з довгостроковими інтересами держави та українського народу, а головне – найбільш активної частини суспільства, яка формує суспільний запит на зміни, цінності та виступила ініціатором й реалізувала зміну влади в революційний спосіб, а пізніше взяла на себе основний тягар ведення війни, мобілізації та забезпечення збройних сил.

Хочу заспокоїти присутніх: мої тези зовсім не є заявою до прокуратури про злочин. Мова йде про розкриття причин і мотивів в діях української влади, які за півтора роки призвели до суспільного розколу та зрештою, не дозволяють, і, хочеться сподіватися, не дозволять реалізувати задум Мінських домовленостей.

Отже, українська влада весною-літом 2014 року спробувала поза рамками закону та логіки витворити новий основний механізм відсічі збройній агресії – дипломатичні переговори.
Залишаємо наразі поза увагою доволі цікавий процес інформаційної підтримки цієї ідеї – поширення з середини весни 2014 року в медіа-просторі України думки про те, що «будь-яка війна закінчується миром», що, здається, було частиною інформаційної війни проти України, націленої на підрив готовності та здатності українців обороняти свою батьківщину.

Зупинимось на аналізі того, наскільки підходи України до переговорів були адекватними ситуації.

Фактично єдиною спробою реалізації дипломатії, як спроби зупинити збройну агресію, до президентських виборів, була зустріч 17 квітня 2014 року в Женеві міністрів закордонних справ США, ЄС, Росії та України. Основними результатами зустрічі були домовленості щодо звільнення захоплених споруд в Україні та амністії протестувальників. США, Європейський Союз і Росія зобов’язалися підтримати Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ, яка була покликана відігравати провідну роль у сприянні українській владі та місцевим громадам в негайній реалізації заходів, спрямованих на деескалацію ситуації. Країни Заходу призупиняли запровадження додаткових економічних санкцій проти Росії, ввести які вони готувалися в разі провалу женевських переговорів.

За рамками перегорів фактично залишилось питання ролі Російської Федерації, як держави агресора, та проблема окупації Криму. При чому однією з основних перешкод для правильного формулювання порядку денного переговорів, що зумовило їх безрезультатність, саме і була описана вище позиція української влади щодо юридичного невизнання дій Російської Федерації збройною агресією.

Те, що подібний підхід не був помилкою дипломатії, а цілеспрямованою політикою уряду свідчить той факт, що за кілька днів до Женевської зустрічі міністрів закордонних справ, а саме 14 квітня, виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов указом увів в дію рішення Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Як бачимо, загрозою територіальної цілісності України визначено тероризм, а не збройну агресію Російської Федерації.

Як наслідок Женевської зустрічі Росія виграла час для нарощування військової присутності та просування її диверсійних груп вглиб території України. Політика ЄС і США умиротворення Росії (відмова від санкцій в обмін на нечіткі лицемірні обіцянки) лише переконувала останню в тому, що Захід нездатний зупинити її, і була запрошенням до ескалації ситуації.

Іншим суттєвим здобутком Росії стало включення до підсумкових домовленостей положень про амністію учасникам протестів та анонсування конституційної реформи в Україні. Таким чином Росія документально закріпила положення, які ставили під сумнів справжні причини виникнення і поширення конфлікту.

Українська влада виявляла неабияку послідовність та наполегливість не лише в ігноруванні вимог законодавства, але і фактів життя. Ось наприклад в Указі Президента України від 6 травня 2014 року необхідність часткової мобілізації пояснюється «втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України».

Лише 3 червня українська влада зробила першу скромну спробу подивитися правді у вічі і Розпорядженням президента секретареві РНБОУ було доручено «невідкладно опрацювати за участю Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України питання необхідності введення воєнного стану в Донецькій та Луганській областях, де проводиться антитерористична операція, для запобігання дальшому розвитку та припинення збройного конфлікту на території України, недопущення масової загибелі мирного населення та військовослужбовців і працівників правоохоронних органів, забезпечення стабілізації ситуації та відновлення нормальної життєдіяльності в названих регіонах держави».

Ця цитата і загалом це розпорядження є пам’ятником нездатності та непослідовності української влади, яка в офіційних документах примудряється поєднати непоєднуване – антитерористичну операцію і припинення збройного конфлікту. При тому, що обидва поняття є різними по суті, по правовій природі, вимагають різного роду реагування і так далі.
Але вибори Президента України зупинили і цю більш ніж скромну та непослідовну спробу української влади визначитися, що ж відбувається в державі – антитерористична кампанія, збройних конфлікт на території, втручання у внутрішні справи чи збройна агресія сусідньої держави.

20 червня 2014 року Указом президента Порошенка було схвалено рішення РНБОУ щодо схвалення Мирного плану президента Порошенка. Така складна юридична формула була застосована для розділення політичної і юридичної відповідальності за план, що складався з 15 пунктів:

1. Гарантії безпеки для всіх учасників переговорів.
   2. Звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів.
   3. Звільнення заручників.
   4. Створення 10 км буферної зони на українсько-російському державному кордоні. Вивід незаконних збройних формувань.
   5. Гарантований коридор для виходу російських і українських найманців.
   6. Роззброєння.
   7. Створення в структурі МВС підрозділів для здійснення спільного патрулювання.
   8. Звільнення незаконно утримуваних адміністративних будівель в Донецькій і Луганській областях.
   9. Відновлення діяльності місцевих органів влади.
   10. Поновлення центрального теле- і радіомовлення у Донецькій і Луганській областях.
   11. Децентралізація влади (шляхом обрання виконкомів, захист російської мови; проект змін до Конституції).
   12. Узгодження губернаторів до виборів з представниками Донбасу (за умови погодження єдиної кандидатури, при розбіжностях — рішення приймає Президент).
   13. Дострокові місцеві і парламентські вибори.
   14. Програма створення робочих місць в регіоні.
   15. Відновлення об’єктів промисловості і соціальної інфраструктури.Як бачимо, легітимізація української влади внаслідок обрання на визнаних усім світом президентських виборах ніяк не вплинула на осмислення нею ситуації в державі. Жоден з пунктів мирного плану не передбачає можливість покладення відповідальності на Росію з тим, щоб визнати її учасником конфлікту і таким чином створити передумови для її залучення до переговорного процесу, а також уникнути її присутності при вирішенні низки практичних питань в рамках міжнародних організацій. Це, звичайно, зводить нанівець спроби правильно відповісти на питання з ким ми ведемо переговори, і про що?Попри усю недосконалість Мирний план Порошенка на відміну від пізніших Мінських домовленостей більш коректно викладає послідовність кроків з врегулювання конфлікту, водночас він фактично інституалізує розуміння того, що основним елементом ситуації на Сході України є внутрішні проблеми, зокрема, недостатні повноваження місцевих органів влади. Такий підхід виключає можливість правильного обрання предмету переговорів. У перспективі (зокрема при реалізації цього підходу в ході імплементації Мінських домовленостей) це несе загрозу призвести до того, що ситуація на Сході України вже безповоротно буде характеризуватися як внутрішній конфлікт чи громадянська війна, а не зовнішня агресія.Також зазначений підхід не передбачає ніякого проміжного періоду часу для врегулювання, ніяких тимчасових перехідних інституцій на період деескалації та стабілізації. Проблеми пропонується вирішити наскоком. Фактично суть його зводиться до обміну «мир і території на повноваження і розширення прав».
   Але такий обмін є неможливий.

   Перш за все, поняття миру і територій мають охоплювати і Донецьку з Луганською областями, і Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, бо мова йде не про якийсь незрозумілий «конфлікт в Україні», а збройну агресію Росії як цілісне явище, а під територіями слід розуміти не певні ділянки землі, а принцип територіальної цілісності.

   По-друге, переговори з «елітами» Донбасу щодо повноважень позбавлені сенсу з огляду на їхню несамостійність. Щодо Росії, то очевидно, що її може влаштовувати лише той рівень повноважень чи додаткових прав для регіонів Сходу України, який забезпечить їй, Росії, достатній контроль і рівень впливу на них, а отже те, що в жодному разі не може влаштовувати Україну, і за будь-яких обставин загрожуватиме незалежності та суверенітету нашої країни.

   Доводиться лише здогадуватися, чи ці помилки стали результатом відсутності належної підготовки українських дипломатів, чи наслідком реалізації політики «непровокування Росії на повномасштабний конфлікт» та збереження можливості підтримання з нею торгівельних та економічних взаємин?

   Цілком зрозуміло, що цей же підхід було реалізовано і в Мінських домовленостях. З невеликими поправками – суттєвим звуженням частини щодо деескалації, припинення вогню, роззброєння та розширенням частини щодо політичного врегулювання.
   Окрім цього, в тексті Мінських домовленостей питання амністії «учасників подій в окремих районах Донецької та Луганської областей» еволюціонувало від цілком здавалось би доречних формулювань про помилування осіб, які не скоїли серйозні кримінальні злочини, до «прийняти закон про недопущення переслідування осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України» у вересні 2014 року, а також аж до «забезпечення помилування і амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України» в лютому 2015 року. Погодьтесь, що формулювання, погоджене в лютому 2015 році не лише не відповідає одній з основоположних правових норм про невідворотність покарання, але і не має нічого спільного з пунктом 2 затвердженого в установленому порядку Мирного плану президента України Петра Порошенка «звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів». Відповідь на питання чому президент Порошенко погодився змінити на неправове одне з формулювань Мирного плану, на затвердженні якого рішенням РНБОУ сам же і наполягав, – особисто для мене незбагненна.

   При цьому, окрім стратегічних помилок у визначенні контрагентів, ролі різних партнерів по переговорам та порядку денного українська дипломатія припустилась іншої прикрої помилки – погодилась на проведення переговорів у Мінську.
   Тим самим було проігноровано очевидний факт, що Білорусь не є нейтральною державою, а країною військово-політичним союзником Росії, який має з нею спільне оборонне та безпекове планування. Знову ж таки українська дипломатія у неприпустимий спосіб проігнорувала в цій ситуації питання Криму, адже Білорусь голосувала проти Резолюції Генеральної асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України», чим фактично поставила під сумнів територіальну цілісність України та виступила на стороні держави-агресора.
   Питання дотримання формальних норм та вимог українською стороною при організації переговорів та укладенні Мінських домовленостей має значно більше значення та потребує окремого аналізу.

   Укладення міжнародних договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори України», який встановлює вичерпний та повний перелік обставин, заходів по ініціюванню укладення міжнародних договорів, проведення переговорів, їх підписання, ратифікації тощо. В історії України ніколи не виникали юридичні казуси, пов’язані з інтерпретацією, невірним розумінням чи невиконанням положень цього Закону.

   Хоча в Законі відсутня згадка про таке найменування міжнародного договору, як «домовленості», там все ж таки містяться докладні роз’яснення щодо того, що за дорученням президента від імені України укладаються «політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів…» міжнародні договори. При цьому Закон чітко визначає, що міжнародні договори можуть укладатися винятково з суб’єктами міжнародного права, які регулюються міжнародним правом.

   Мінські домовленості порушують цей принцип. Ні т.зв. ДНР чи ЛНР, ні навіть присутні на переговорах громадяни Плотніцький і Захарченко, які скріпили своїми підписами цей, з дозволу сказати, документ не є суб’єктами міжнародного права.
   Викликає серйозні сумніви можливість укладення та підписання міжнародного договору від імені України приватною особою. Хоча Закон не містить прямої заборони президенту України уповноважувати на ведення переговорів та підписання міжнародних договорів приватних осіб, але Закон і не передбачає участі в процесі ініціювання переговорів, опрацювання тексту, укладення, підписання та ратифікації міжнародної угоди інших суб’єктів, окрім державних установ України.

   Але парадокс ситуації полягає в тому, що в рамках опрацювання Мінських домовленостей Леоніда Кучма ніколи не був уповноважений ставити свій підпис під будь-чим від імені України. Повноваження Леоніда Кучми визначені Розпорядженням президента України № 953 від 8 липня 2014 року полягають лише у представленні України в рамках Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях за участю представника України, Спеціального представника Діючого Голови Організації з безпеки та співробітництва в Європі Хайді Тальявіні та представника Російської Федерації — Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні М.Ю.Зурабова.

   Пункт 1 Статті 6 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачає, що «ведення переговорів щодо підготовки тексту міжнародного  договору, його прийняття, встановлення його автентичності або  підписання міжнародного договору України здійснюються лише  уповноваженими на те особами».

   Пункт 4.а) тієї ж статті передбачає, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів від імені України надаються винятково президентом України. Звичайно ж мова йде про видання президентом України розпорядчого документу, а не «рукопокладення», «освячення», «благословення» чи інша церемонія.

   Але ж президент України ніколи не надавав і, найвірогідніше, не мав права надавати громадянину Леоніду Кучмі повноваження на підписання від імені України міжнародного договору — Мінських домовленостей.

   Доводить до повного абсурду ситуацію той факт, що Леонід Кучма насправді ніколи і не підписував ніякі міжнародні договори від імені України. У вересні 2014 року Леонід Кучма скріпив своїм підписом «Протокол про підсумки консультацій Тристоронньої контактної групи стосовно спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П.Порошенка і ініціатив Президента Росії В.Путіна». Ніщо інше, як робочий документ самої Тристоронньої контактної групи.

   Інша справа, що чудесним чином зазначений Протокол від 5 вересня і додатковий Меморандум до нього 20 вересня перетворилися на «безальтернативні та обов’язкові для виконання Україною» Мінські домовленості. В результаті цього в лютому 2015 року Леонід Кучма і товариші скріпили своїми підписами «Комплекс заходів по виконанню Мінських домовленостей», хоча жоден дослідник не зможе знайти переконливих правових аргументів того, що потрібно, а що не слід вважати Мінськими домовленостями. Більше того, жоден дослідник не зможе знайти комплекс текстів цих «юридично зобов’язуючих для України міжнародних договорів» на жодному веб-сайті жодної української державної установи. Комічна ситуація – в інформаційному обігу в Україні офіційно документів немає, але вони є обов’язковими. Можна було б посміятися, аби лише ці юридичні трюки української влади не впливали на життя мільйонів громадян України.

   Але якщо українська влада наполягає на тому, що Мінські домовленості є юридично зобов’язуючим для України документом, то підпис в якості приватної особи Леоніда Кучми під міжнародним договором викликає серйозні сумніви з точки зору права.
   Власне, відкинувши недоречну в правовому контексті дипломатичність, можна сказати і більш категорично: документ, підписаний від імені України Леонідом Кучмою не є міжнародним договором України.

   Не хочеться драматизувати, але перелік проблем, які ставлять під сумнів правовий характер Мінських домовленостей на цьому не вичерпується.

   Відсутність будь-яких роз’яснень з боку президента Порошенка, його Адміністрації та МЗС України породжує вмотивовані сумніви чи було дотримано порядок ініціювання підписання міжнародного договору, чітко встановлений Законом «Міжнародні договори України»? Зокрема відсутня інформація

   — хто вніс на розгляд президента України подання про укладення Мінських домовленостей,
   — яким чином обґрунтовувалась доцільність укладення міжнародного договору, в тому числі за участі громадян Плотницького та Захарченка,
   — чи подавався і в якому вигляді на розгляд президента Порошенка проект цього договору українською мовою,
   — чи погоджувався текст договору усіма причетними міністерствами та відомствами,
   — хто вносив і чи взагалі вносився проект рішення про утворення делегації чи доручення представникові України щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, а також проект директив делегації чи представникові України?

   Деякі з цих питань, а також інші питання, пов’язані з роллю певних посадових осіб в процесі укладення Мінських домовленостей, Майдан закордонних справ більше року тому адресував у вигляді офіційного запиту до Адміністрації Президента України. Звичайно, ніякої відповіді ми не отримали, що серйозно ускладнює правову ситуацію навколо Мінських домовленостей, адже примушує думати про те, що співробітники Адміністрації Президента України чи то з власної ініціативи, чи то у змові приховують суспільно значиму інформацію, яка не може бути віднесена до категорії державної таємниці.

   Окрім постановки під сумнів обов’язковості для України будь-чого укладеного без врахування вимог Закону «Про міжнародні договори України», ця ситуація породжує проблему перевищення службових повноважень президентом України Петром Порошенком.

   У подальшому це може мати серйозні правові наслідки як для громадян Петра Порошенка і Леоніда Кучми, так і для України в цілому, адже в разі успішної імплементації положень Мінських домовленостей завжди існуватиме хороша судова перспектива визнання їх недійсними як з точки зору внутрішнього українського законодавства, так і міжнародного права. Це підриває міжнародне становище України, довіру до неї, і як наслідок – підриває внутрішній український та регіональний мир і безпеку.

   Відсутність правових відповідей на поставлені питання щодо порядку підготовки, укладення та підписання Мінських домовленостей очевидно є єдиною причиною, чому ці документи не передавались і не могли бути передані на ратифікацію до Верховної Ради України.

   Для полегшення сприйняття цієї кричущої ситуації дозволю собі такий образний вислів – при укладенні Мінських домовленостей українська влада вийшла так далеко за межі законодавчого поля держави, що гіпотетично надісланий до Верховної Ради України пакет документів щодо ратифікації Мінських домовленостей матиме правову силу передовсім у якості доказів в кримінальному провадженні на цю тему.

   Отже, що ми можемо очікувати від імплементації документа, при укладенні якого відповідальні посадові особи України діяли таким чином:

   1. Ухилились або не змогли визначити у відповідності до законодавства України та здорового глузду характер ситуації, в яку потрапила Україна, як збройна агресія іноземної держави;

   2. Свідомо чи несвідомо ухилились від виконання положень законодавства України щодо відсічі збройній агресії з боку іноземної держави;

   3. Порушили порядок ініціювання, проведення переговорів, укладення, підписання та ратифікації міжнародного договору;

   4. Не змогли правильно визначити суб’єкти та предмет переговорів, не сформулювали вичерпний порядок денний переговорів;

   5. Вводили суспільну думку в Україні в оману щодо правового характеру та обов’язковості виконання нашою державою Мінських домовленостей;

   6. Приховували мотиви і повну інформацію щодо своїх дій;

   7. Допустили помилку при виборі місця проведення міжнародних мирних переговорів;

   8. Не змогли відобразити в тексті домовленостей загальновизнану послідовність врегулювання збройних конфліктів – від припинення вогню, до деескалації, через тимчасові структури та перехідний період до політичного врегулювання;

   9. Допустили включення до тексту домовленостей положень, що суперечать, як українському законодавству, так і загальним нормам права?

   Висновки, на мою думку, очевидні:

   — Мінські домовленості не здатні принести сталий мир в Україну
   — Мінські домовленості не вирішують проблему територіальної цілісності України
   — Мінські домовленості, в разі наполягання на їхньому виконанні в частині політичного врегулювання, матимуть непоправні внутрішні та зовнішні наслідки для України:

   1. Розкол суспільства, поглиблення протиріч між суспільством та владою, політична дестабілізація

   2. Створення умов для поглиблення протиріч між центром та регіонами, поширення сепаратизму та екстремізму, політична дестабілізація

   3. Зміна модальності міжнародних переговорів з питань врегулювання з припинення агресії Росії на розв’язання внутрішнього конфлікту в Україні без будь-яких змін природи самого конфлікту

   4. Втрата єдиного ефективного механізму впливу на Росію – міжнародних санкцій – до врегулювання усіх проблем пов’язаних з агресією РФ, як в Україні (Крим), так і в регіоні – Молдова (Придністров’я), Грузія (Абхазія та Осетія)

   5. Відновлення Росією ресурсів для продовження агресивної зовнішньої політики, спрямованої на нейтралізацію Європейського Союзу в якості політичного та економічного конкурента, а також руйнування трансатлантичної єдності.

Facebook автора