Гра в «єдиного кандидата» — чергова розводка влади?

Питання — як йти опозиції на президентські вибори: одною колонною з найрейтинговішим кандидатом чи кількома опозиційними колонами — зараз є чи не найбільш дискутабельним.

Але сама дискусія навколо нього виказує інтелектуальну, концептуальну, світоглядну та політтехнологічну ущербність української опозиції, побільшуючи розчарування в ній з боку Майдану та інших активних громадян. Проте, вимога активістів Майдану — терміново визначитись з єдиним кандидатом — теж не вражає глибиною розуму і додає взаємних образ та розбрату. Очевидно, що цей тупиковий порядок денний нав’язує влада, граючи на егоцентризмі різних опозиціонерів та ображених активістів. Тим, хто прагне перемоги, потрібно нав’язувати свій порядок денний, свою логіку розвитку подій. А не вестись на маніпуляції хитрих розводил з оточення «царя-сонця».

Як виявилось, в дискусії навколо єдиного кандидата багато хто з опозиціонерів та навколополітичних активістів прагне не систему змінити, а своє місце в системі. Критерієм тут може служити здатність того чи іншого політика до самообмеження, відмова од власних амбіцій — заради спільної справи. Тому інколи здається, що опозиція в цілому (не рахуючи «нових людей») є не контрелітою, як вона сама про себе думає, а одним з антиелітних угрупувань, і зроблено її з того самого політичного тіста, з тих самих парадигм неофеодальної політики, що й владу.

Чи здатні такі опозиціонери народити нову країну?

А хто тоді здатен?

Насправді питання — скількома колонами йти на вибори — є тактичним, а не стратегічним. Але в Україні (така вже закономірність української політичної культури) тактичні питання розглядаються так, наче вони є стратегічними. Тоді як стратегічні питання та проблеми цілепокладання не розглядаються зовсім.

Щодо найближчих президентських виборів, коли б вони не відбулись — чи у 2014 році, чи навесні 2015 року — виходимо з наступних передумов:

1. Перемога Януковича на них означає СМЕРТЬ ДЛЯ УКРАЇНИ. Ця смерть може мати різні параметри: розкол країни, відкол окремих регіонів, громадянська війна, зубожіння широких народних мас, голод, втеча за кордон соціально активного прошарку, серія техногенних аварій, екологічні катастрофи в місцях видобутку сланцевого газу, повна деіндустріалізація, люмпенізація, зростання смертності, відмова держави од соціальних зобов’язань, розкрадання чорноземів, потужна китайська експансія та ін.

2. Перемога на президентських виборах не Януковича означає для самого Януковича та його найближчого оточення ВТРАТУ ВСЬОГО: влади, власності, свободи, а то й життя. Звісно, доля може скластися як завгодно, але ніхто не зможе гарантувати екс-президенту Януковичу, що його не спіткає політичний сценарій «Чаушеску», — ані Кличко, ані Клюєв з Медведчуком, ані Льовочкін, ані Путін, ані ЄС, ані США, ані ООН, ані «Світовий Уряд», ані марсіанські агенти впливу. Більше того, є чимала вірогідність, що екс-президента доб’ють свої ж: тут не треба згадувати Павла I, досить згадати Кирпу та Кравченка.

3. Найближчі президентські вибори пройдуть у форматі ВІЙНИ. Так що вибори 2004 року здаватимуться радянською піонерською грою «Зарница». Ставка робиться на тотальну люмпенізацію та знекровлення населення — в цій ситуації доведена до відчаю людина навіть за 200 гривень здатна проголосувати «за кого треба» (знаю таких особисто — у різних регіонах України; серед них чимало розумних, освічених, інтелігентних, талановитих, критично мислячих людей).

В арсеналі цинічних технологів з’явилась нова технологія: не треба підкупляти людину, не треба її спокушати чи морально тиснути. Слід заключити договір на агітаційну роботу — між кандидатом та «агітатором», при цьому «агітатор» за певну винагороду зобов’язаний загітувати лише одну людину — себе самого. В разі перемоги кандидата «агітатору» — премія. На недавніх довиборах у Верховну Раду саме ця технологія принесла перемогу головному кічмейкеру України. Аби охопити подібною технологією, скажімо, 5 млн. виборців у 2015 році, необхідно біля півмільярда доларів (виходячи з вартості одного договору близько 800 грн.: 400 грн. — заробіток «агітатора», 200 грн. — премія після перемоги, 200 грн. — адміністрування, накладні витрати, заробіток «польовиків»). Старі технології добре відомі (адмінресурс, фальшування протоколів по дорозі від дільниць до окружкому, «каруселі», підкуп, «гречка» та інші форми «мотивування», «мертві душі», голосування на зонах та в воїнських частинах, дострокове голосування, недопуск західних спостерігачів, завчасне вітання з перемогою від Путіна та ін.), але ще раз слід підкреслити: влада боротиметься не за своє право красти, не за своє право вижимати останні соки зі стагнуючої країни, а за своє право жити та дихати. Тому для неї це буде формат «останнього бою».

Отже, на наш погляд, цілепокладання опозиції напередодні президентських виборів повинно бути таким:

1. Перезаснування («перезавантаження») держави — на нових етичних, політекономічних, інституційних засадах.

2. Злам неофеодального політекономічного ладу і усіх похідних од нього.

3. Створення нового соціального суб’єкту інноваційного розвитку України (нового елітного ядра з новим проектом країни, нового пасіонарного прошарку, інтерфейсом якого можуть бути політична партія і громадський рух). Після отримання влади він повинен зайнятись проблематикою: відновлення геополітичної, геоекономічної та геокультурної суб’єктності України; збереження та нарощування наукового та високотехнологічного потенціалу України — як в індустріальних, так і в аграрних галузях; інноваційним розвитком людини, покращенням «людського капіталу».

Для подібного цілепокладання стратегія повинна бути такою:

1. За формою державного правління Україна з президентсько-парламентської (реально — суперпрезидентської) республіки має стати парламентською (або парламентсько-президентською).

2. Президентська та прем’єрська посади, влада як така — не ціль, а засіб — інструмент для інноваційного розвитку країни, держави та нації.

3. Треба морально та психологічно змиритись, що президент, який буде після Януковича, — не хан, не цар, не імператор, не латиноамериканський диктатор — він не матиме повноважень, які є зараз. (Звісно, для виходу з кризи, для «перезавантаження», для реформ та системної модернізації стагнуючій переддефолтній країні краще бути президентською республікою та мати «ідеального диктатора». Але особливості української політичної культури, ментальності та історії такі, що верховну владу з великими повноваженнями і без міцних інституційних обмежень буде постійно «ковбасити» — режим буде постійно породжувати не Петра I, Атарюрка чи Лі Кван Ю, а Кучм, Януковичів або Піночетів.)

4. Президент на найближчих виборах має обиратись з урізаними повноваженнями — згідно Конституції в редакції 2004 року. Для цього Верховна Рада повинна змінити Конституцію (зараз нібито стає можливим створення ситуативної більшості в парламенті, непідвладній Януковичу, бо чимало «регіоналів» готові погодитись на обмеження президентського свавілля). (Звісно, ідеальними були б президентські вибори за новою Конституцією — про яку всі мріють, але це політично неможливо.)

5. Передвиборча президентська стратегія повинна базуватись на згоді та солідарності лідерів усіх провідних опозиційних сил. Політичні лідери, не здатні до солідарності, не здатні і на синергетичний ефект. Отже, не представляють ніякої загрози для влади.

6. Порядок денний щодо єдиного кандидату мусить бути перебитий проблематикою створення єдиного передвиборчого суб’єкту, для діяльності якого не так важливо, хто виконує роль президента, хто — прем’єра, хто — спікера і т.д. Але важливо, за якою схемою нинішня влада буде відправлена в нокаут і за якою траєкторією розвиватиметься Україна в найближчому майбутньому.

Технологія з єдиним кандидатом не дає однозначної відповіді на стратегічні питання. Залежно від обставин та виконавців можуть переважити її сильні або слабкі сторони.

Отже, проект «Єдиний кандидат від опозиції вже сьогодні» —

ЗА:

— вірогідний кумулятивний ефект від розкрути одного кандидата напередодні виборів;

— гіпотетично можлива перемога в першому турі;

— об’єднання зусиль та допомога з боку усіх опозиційних сил;

— можливий «груповий» похід єдиного кандидата — коли він йде на вибори не один, а командою: інші три опозиційні конкуренти можуть йти разом з ним під гарантії отримання ними після перемоги посад прем’єр-міністра, спікера, віце-прем’єра, міністрів та ін.

ПРОТИ:

— відсутність нині єдиного та незаперечного опозиційного лідера народної довіри;

— недозрілість кожного з претендентів на єдиного кандидата — станом на сьогодні;

— єдиний кандидат більш вразливий — його легше легше фізично прибрати (отруїти, застрелити, підстроїти ДТП);

— єдиного кандидата можна зняти під час передвиборчої кампанії з реєстрації на формальній підставі;

— наявність єдиного кандидата провокуватиме конкурентів з опозиції на виборах розслабитись чи навіть працювати проти нього;

— єдиний кандидат може «достроково перемогти» — розслабитись і впустити ініціативу.

Проект «Декілька опозиційних кандидатів в першому турі» —

ЗА:

— з трьома-чотирма кандидатами та передвиборчими проектами владі складніше боротись, ніж з одним;

— можлива максимальна мобілізація опозиційного електорату (кожен опозиційний кандидат мобілізує та мотивує до участі в виборах «свій» електоральний сегмент — той чи інший суспільний прошарок, ті чи інші регіони);

— під час передвиборчої кампанії в першому турі може виникнути здорова конкуренція між опозиційними кандидатами, яка дозволить їм якісно розвиватися.

ПРОТИ:

— розпорошення передвиборчих зусиль та ресурсів;

— розпорошення голосів за опозиційних кандидатів (можливий сценарій «Симоненко», коли в другий тур вийде діючий президент та голова КПУ — як то було в 1999 році);

— нездорова конкуренція між опозиційними кандидатами деморалізує їхні електорати.

Виходячи з цих та їм подібних стратегічних передумов ефективна тактика на виборах може бути такою:

1. Необхідно створити єдиний опозиційний політичний фронт — як мінімум, з трьох опозиційних партій, який зможе консолідувати зусилля і перемогти на президентських та дострокових парламентських виборах.

2. Спробувати вже зараз створити ситуативну більшість у Верховній Раді, яка здатна ухвалювати законопроекти всупереч волі влади (президента, «Сім’ї», ПР).

3. Кандидат в президенти від опозиції повинен дати політичні зобов’язання — якнайскоріше в легітимному форматі прийняти та ухвалити нову Конституцію — навіть якщо вона буде ще більше обмежувати його власні повноваження. Кандидат від опозиції повинен дати публічні зобов’язання про перезаснування держави чи про радикальну трансформацію усієї політичної системи, маючи на руках хоча б конспективний план змін та трансформацій.

4. Найбільш рейтингові кандидати від опозиції (серед яких Кличко, Яценюк, Тягнибок, можливо Порошенко) повинні публічно, привселюдно дати присягу (або клятву) діяти на благо спільної перемоги і не працювати один проти одного.

5. Після оголошення виборів опозиція в цілому повинна визначити формат участі у президентських виборах. Один опозиційний кандидат чи кілька — потрібно вирішувати, виходячи з конкретних обставин політичного процесу напередодні оголошення виборів (актуальні фактори: рівень взаєморозуміння та взаємної довіри між лідерами опозиції та опозиційними партіями, поточна редакція Конституції і обсяг повноважень президента, рейтинг провладних кандидатів, які можуть за допомогою фальсифікацій вийти в другий тур разом з Януковичем (Симоненко, Тигіпко), ситуація з Юлією Тимошенко, динаміка рейтингу та антирейтингу усіх кандидатів). Робити це зараз — все одно, що купувати кота в мішку. А також — робити одного з трьох чи чотирьох опозиціонерів мішенню для кілерів, чорних парників та агентів зовнішнього впливу, які намагатимуться «перевербувати» кандидата.

Оптимальний сценарій опозиції, на нашу думку, виглядає приблизно так:

1. До оголошення виборів єдиний опозиційний кандидат не називається.

2. Усі опозиційні кандидати демонструють єдність, командну гру, системний підхід, волю до перезаснування країни. А також нове розуміння влади — як інструмента для системних змін, а не як до кінцевої мети чи до організаційного ресурсу для збагачення. Вищім органом, який ухвалює рішення, може стати опозиційна рада, в якій вся опозиція представлена на паритетних засадах.

3. До оголошення виборів може проявитися кандидат, який здобуде особливі електоральні симпатії. Якщо його кандидатура є очевидною і не викликає заперечень в більшості опозиційного електорату та інших політичних сил, він реєструється на вибори удвох — разом з кандидатом-дублером, який має другий рейтинг. Кандидат-дублер підкреслює, що він — технічний кандидат (на випадок зняття з виборів єдиного). Власної кампанії він не веде, агітує за єдиного кандидата. Знімається з виборів на користь єдиного за тиждень до кінцевої дати, коли можна зніматись.

4. Якщо до оголошення виборів беззаперечного лідера симпатій не з’явилось, реєструється кілька опозиційних кандидатів, але всі дають публічні зобов’язання знятись на користь кандидата з найбільшим рейтингом — не пізніше, ніж за тиждень до дня, коли можна знятись з виборів.

Слід підкреслити, що єдиного універсального алгоритму перемоги в нинішній ситуації нема і бути не може. Справа в тім, що на виборах, які проходять у ФОРМАТІ ВІЙНИ, доводиться мати справу з рефлексивною грою з великою кількістю гравців, у кожного з яких — самостійне цілепокладання, власні амбіції, інтереси і пріоритети.

Незалежна Україна має негативний досвід президентських виборів 1999 року, коли незгода у так званій Канівській четвірці дозволила владі переобрати Леоніда Кучму і кинути усіх, хто свої надії пов’язував з Морозом чи Марчуком. Але розумних та мудрих чужий дурний досвід навчає, а дурних — змушує його повторювати.

В такій ситуації єдиним механізмом, що працює без збоїв, може бути солідарність — на основі спільних цінностей, спільної ідентичності, спільних уявлень про майбутнє країни, спільних уявлень про Добро та Зло. Саме солідарність обмежує людський егоїзм та створює синергетичний ефект — це коли два на два — не чотири, а шість, вісім, а то й шістнадцять.

Насправді, це дуже шкідливий мислевірус, що влада — це виключно менеджмент, що президент — це найнятий управлінець або технократ. Зараз так думає більшість опозиційних лідерів. Але влада взагалі, а особливо ж верховна влада неможлива поза духовним виміром. Верховна влада — це насамперед служіння, різновид духовної практики, а не просто менеджмент. Про це добре знали усі римські та візантійські імператори, усі середньовічні монархи, які розглядали свою владу похідною від Божественної Волі, від Провидіння. А приклад «Месії» Ющенка, який якраз багато думав про Провидіння, доводить, що до влади не можна допускати духовно незрілих та психологічно залежних людей, навіть якщо їх обирає народ.

Довгий спільний шлях політичної боротьби з бандюками лідерів опозиції, довгий досвід пошуку компромісу та навіть консенсусу поміж різними опозиційними партіями та угрупуваннями, дозволять їм змінити ставлення до влади як такої, дозволять створити елітне ядро нової якості, дозволять по-новому поставитись до сучасного і майбутнього України. Врешті решт, саме це має значення, а не те, хто буде обіймати резиденцію на вулиці Банковій.