Двомислення як убивця українських реформ

У київському переході часто можна зустріти музиканта. Як правило, з переносною колонкою та гітарою в руках, при тьмяному світлі він виспівує всім відомі пісні. Перехожі завжди щедро реагують на цей незапланований концерт, який навіює їм хороший настрій і спогади. Однак, якщо уважно вслухатись в репертуар вуличних виконавців, то можна помітити, що абсолютним лідером цього переходного хіт-параду є Віктор Цой і його «Хочу перемен». Пісня, яка пережила розпад Радянського Союзу, тяжкі 90-ті, 2 революції, зрештою, пісня часто старша за її виконавців продовжує лунати в переходах, станціях метро, вагонах поїздів, районних дворах.

Пісня Цоя яскравий приклад того, як формуються реальні суспільні інтереси. Адже сьогодні цю пісню не крутять по телебаченню і радіо, немає концертів Цоя, зовсім мало каверів, але вона сама себе відтворює, живе. Колись так жила ідея незалежності, яка незважаючи ні на що, відтворювала себе у нових і нових поколіннях крізь століття, аж поки не відбулась. Чому ж таким самим чином в українському суспільстві не вживаються стандарти розвинутої демократії: приватна власність, верховенство права, свободу слова та нульова толерантність до корупції та ін. Незважаючи на постійне декларування цих цінностей в головних політичних документах, українці продовжують вважати, що продавати землю не можна, що під’їзд належить ЖЕКу, пенсії і субсидії безкінечні, тарифи мають бути низькими тощо. Фактично, українське суспільство вірить в речі прямо протилежні до озвучених реформ. Класичне двомислення за Оруеллом. Чи не в цьому причини безкінечної турбулентності нашої реальності і провалу будь-яких спроб щось змінити?

Природа українського «двомислення»

Опитування Українського інституту майбутнього показало дуже цікаву особливість. 80,6% опитаних визнали свободу як першочергову цінність. Водночас, і з цих же опитаних 55,7% висловились категорично проти приватизації державної власності, 67% проти приватизації сільськогосподарської землі, і 79% проти продажу. Це не єдиний приклад взаємовиключних позицій, які існують в українській свідомості. Ще варто згадати одночасний патерналізм «за все відповідає держава» і патологічну ненависть до влади як злодіїв. Нетерпимість до політичної корупції, і, водночас, продаж голосів на виборах. Як можуть співіснувати ці взаємовиключні речі?

Суспільні інтереси формуються через комунікацію і пропаганду, тому наявність різних взаємовиключних позицій є наслідком різних пропаганд, які велися на території України. З одного боку, перемога Заходу над РС ознаменувало тріумф цінності свободи. Американські кінофільми та донори несли в українську свідомість зв’язок свобода – добробут. Політичні декларації визначали курс до берегів свободи Європейського Союзу. Разом з цим, цінність свободи залишалась неконкретною, це було хороше життя, яке не вимірювалось у тому, що робити з землею, під’їздом чи тарифами. Натомість, популізм українських виборів продовжував експлуатувати стару зрозумілу соціалістичну риторику про зростання пенсій, низькі тарифи, безкінечно обіцяючи потурбуватись про кожного маленького українця.

Тут варто звернути увагу на ще один важливий аспект. Поступово західна комунікація була витіснена з масових продуктів. США та Європа сконцентрувались виключно на комунікації з політичною елітою. В Україну прийшов термін «адвокація», яку багато грантових організацій зрозуміли як «примушування еліти до демократії». Адвокація сформувала нові механізми роботи громадянського суспільства: ідея, тиск на владу, рішення і контроль. В цій схемі зовсім з уваги випало суспільство, яке дедалі частіше почало отримувати рішення не пов’язані з його реальними інтересами. Влада і громадянське суспільство утворили «міжсобойчик», в якому розробляли реформи і намагались їх втілити, по-факту отримували повне несприйняття суспільством.

Криза політичної суб’єктності

Якщо подивитись глибше, то можна побачити, що подвійне мислення лежить в фундаменті всієї політичної архітектури. В умовах, коли люди вірять у взаємовиключні ідеологічні речі, не можуть виникати стабільні політичні партії і лідери. У нас не типова ситуація, коли в суспільстві має місце боротьба груп і ідей, навпаки в нас ідеї не борються, а вживаються.

Двомислення також убиває практичну політичну дію. Фактично, будь-який політичний лідер не може зайняти однозначної позиції, оскільки відразу потрапляє в суперечність не стільки з опонентами, скільки зі своїми прихильниками. Звідси випливає відповідь про популярність #зради над #перемогою. Якщо ви наполягаєте на максимальній лібералізації — вас підтримують, як тільки озвучуєте, що за цим стоїть продаж державної власності і ринок землі – вас ненавидять. Політична дія, яка в зародку втрачає підтримку суспільства – приречена на поразку, і таким чином, це саме те, що має місце з українськими реформами.

Політика в умовах двомислення є розтяжкою, пасткою. Інститути, які мають забезпечувати життя суспільства, функціонують паралельно. Наприклад, з одного боку є Конституція і парламент, з іншого – консенсус олігархів, контроль політичних груп. В таких умовах, Гройсман може бути прем’єр-міністром, і водночас, хлопчиком на побігеньках АП. Ситуація, в якій правильне політичне рішення множиться на купу додаткових факторів, і повністю нівелюється створює безперспективність і позбавляє політику її головного змісту – організовувати спільне життя громадян.

Корені сталого розвитку

Розв’язання проблеми двомислення є базовою вихідною умовою політичної трансформації. І тут нам варто повернутись до пісні Цоя. Адже сьогодні ми рідко чуємо популярні пісні радянського часу, і майже ніколи не чуємо їх в переходах. Цой співав для народу, а не для телебачення, радіо чи політиків. Він співав на квартирниках, на закритих концертах, саме так він став популярним. Його пісні прижились в суспільстві знизу, а не зверху. І тому, ці пісні і досі живуть своїм життям.

Сьогодні необхідно усвідомити, що рух в політику повинен починатись не з участі у виборах, а саме з тривалої просвітницької роботи внизу. З формування базових ідей, з пояснення базових термінів і принципів, як-от: що таке цінність свободи, як працює ринок, чому треба продавати землю, чому не буває низьких тарифів тощо. Активне просвітництво має прийти на зміну «адвокації», де об’єктом стає суспільство, а не політики. Не треба переконувати політиків-популістів, потрібно змінити саму природу популізму. Тільки інтереси, які почнуть жити своїм життям, в свідомості суспільства, можуть стати фундаментом для формування нових інститутів і сталого розвитку.