П’ята колона як явище та люди, що поповнюють її лави, існували чи не в кожній країні впродовж доступної для опису історії людства. Часто від якісного складу та активності п’ятої колони, так само як від спроможності протистояти їй, залежали долі битв, військових кампаній, повстань, революцій та інших форм боротьби за суверенну державність.

Оцінка п’ятої колони в сучасній Україні, як власне і будь-якого іншого породженого людьми та їхніми слабостями явища, має щонайменше дві сторони – вона є злом для нашої державності та благом для агресора, що поставив собі за мету розшматувати країну та вкинути її у вир громадянського протистояння, або й навіть війни.

Про те, що Україну в період її новітньої державності із 1991 року біда внутрішнього прихованого зрадництва також не оминула не знав хіба що лінивий реаліст або сліпий ідеаліст. При цьому багато українців, як власне і автор цих рядків, зі звичним пацифізмом та інфантильністю відмахувалися від думки, що може прийти той час, коли наших доморощених «колоністів» врешті відірвуть від фінансових грудей спецслужб Росії і скажуть: «хлопці, ми вас довго ростили, доглядали і вчили, а тепер ви стали дорослими і маєте віддячити матінці, яка дбайливо вас плекала усі ці роки».

Специфіка внутрішнього зрадництва проявляється в тому, що в мирний час «єфремови», «царьови», «пушиліни», «штепи», «кілінкарови» і «симоненки» демонструють ніжно-пухнасту поведінку, справжня ж їхня суть спливає доверху в умовах війни. І ті, хто вчора тихенько і ненав’язливо наживав статків на сумнівного характеру тендерах, сьогодні починають фінансувати «мирних ополченців», щоб мати аргумент в боротьбі за своє місце під сонцем у післяреволюційній країні. Ті, хто вчора натхненно вивчав історію, славив Сталіна та викривав «фашістскую сущность Бєндєри та ОУН-УПА», сьогодні забезпечують пропагандистське прикриття «голоса юго-востока», який формується у Москві на Луб’янці. Ті, хто виймав кревно зароблені із кишень співгромадян за допомогою фінансових лохотронів і пірамід, враз перетворюються на «урядовців» самопроголошених республік. Ті, хто вражав країну стильно фарбованими косами та розв’язною пацанською харизмою, мало не з квітами зустрічають диверсійні групи ГРУ в Слов’янську. Ті, хто рвучись до парламенту божився озолотити виборців манною небесною, починають переховувати зброю для терористів у собачих будках на власному обійсті. Ті, хто в найдорожчому костюмі співав біднякам про соціальну справедливість, бризкають слиною і з трибуни парламенту вимагають спинити «каральну операцію».

Коли на вулицях українських міст панував мир ми могли дозволити собі поблажливо ставитися до витребеньок таких панів і панянок, товаришів і товаришок. Могли робити вигляд, що віримо в фінансування їхньої бурхливої діяльності виключно за рахунок членських внесків в партійні каси. Могли голосно критикувати або й навіть тихенько покусувати за невідповідність доходів та видатків у їхніх деклараціях. Могли з ними сперечатися на світоглядно-політичні теми. Могли змагатися із ними в популізмі і риториці на шустер-лайфах. Могли демонструвати взірці толерантності, спроб консенсусу і компромісу. Могли шикати на правих та праворадикалів із їхніми вимогами «усіх переловити і пересаджати».

Нині усі ці «могли» належать минулому часу, якого ми не матимемо ніколи знову. Тому часу, коли українська земля не була щедро зрошена кров’ю Небесної сотні, кров’ю мирних мешканців східних міст, кров’ю українських військових. Натомість на їхнє місце приходить ряд «треба», які породжені війною та загрозами національній державності. Треба відкинути начебто політкоректні, але насправді порожні та шкідливі реверанси і кніксени політичному плюралізму за будь-яку ціну. Треба почати вимірювати відданість українській державності не за словами, а за реальними ділами як минулими, так і теперішніми. Треба виявляти і знешкоджувати зрадників, шкідників та диверсантів. Треба перестати боятися гучного голосіння про політично вмотивовані репресії. Треба зрозуміти, що для перемоги у війні ворога треба позбавити опори на п’яту колону.

Одним із кроків, що дозволять зменшити втрати від прямої чи прихованої зради національних інтересів, як сивочолі експерти, так і пересічні громадяни називають заборону політичних партій, в яслах яких народилися і зростали чимало тих, хто зараз вголос чи пошепки славить «рускій мір» і «новоросію» та гордо носить на видноті чи під сорочкою георгіївську стрічку – новітній символ української п’ятої колони. Наразі найбільший суспільний запит сформований на заборону Комуністичної партії та Партії регіонів.

Уважний аналітик знає, що ці партії на перший погляд мають різну соціальну базу, сповідують різні (псевдо)ідеологічні основи, на людях демонструють активну незгоду одна із одною, але позатим мають довгу історію взаємовигідної співпраці як між собою, так і з «братською» Росією, а особливо – з її спецслужбами.

Коли вести мову про комуно-регіональне партнерство, то прикладів йому чимало, особливо в стінах Верховної Ради. Починаючи із 2006 року комуністи не соромилися підставляти своє робітничо-селянське плече «ставленикам олігархів» (традиційна риторика Петра Симоненка, коли той говорив про Партію регіонів), коли тим не вистачало голосів, щоб сформувати коаліцію, обрати Януковича або Азарова прем’єр-міністром чи протягнути якийсь законопроект.

Особливої уваги заслуговує спільна боротьба КПУ та ПР проти «фашистської загрози» в Україні. Нагадаємо наприклад, що поки регіонал Вадим Колєсніченко писав псевдонаукові розвідки про фашистів із ОУН-УПА, вдаючись до безсоромного плагіату робіт авторитетних західних істориків, Петро Симоненко із товаришами популяризували науковий доробок з парламентської трибуни або в профінансованих партійним коштом теле- і радіоефірах до великих комуністичних свят. Або ж наприкінці весни 2013 року чимало українців з подивом дізналися, що Україні загрожує який-не-який, але фашистський реванш. Дізналися завдяки масовій організації антифашистських мітингів, що були організовані Партією регіонів та на яких з радістю вимахували власними партійними прапорами й комуністи.

Або ж на початку липня 2013 року група зі 148 депутатів Верховної Ради, кістяк якої звісно ж склали комуністи із регіоналами, продемонструвала стурбованість історичною правдою та попросила Сейм Республіки Польща визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Автори звернення наголосили, що «в Україні зростають ксенофобські, антисемітські та неонацистські настрої. Їхні представники вже сьогодні є у Верховній Раді України. Вони активно використовують парламентську трибуну для пропаганди цих поглядів. Все це – результат того, що народ України не знає правди про ті страшні події».

Тоді така гра КПУ та ПР викликала легке здивування, підозри у використанні антифашистської риторики насамперед для дискредитації опозиційних партій, звучали обережні і майже нечутні широкому загалу голоси про слід московських політтехнологів. Проте пройшло менше півроку і в часи Євромайдану кремлівська пропаганда відверто волала про фашистську сутність його учасників. Зауважимо, що ця думка вбивалася не тільки в голови росіян, але й – мешканців півдня та сходу України. Кількамісячні зусилля були винагородженні масовим позараціональним страхом перед озвірілими «бєндєровцамі» із Правого сектора, що готові мало не кухонними ножами вирізати російськомовне населення після втечі Януковича та утвердження «київської хунти». Ми добре пам’ятаємо наскільки боязнь міфічних фашистів спростила Росії окупацію Криму, наскільки вона мотивувала донеччан та луганчан блокувати українські військові колони та частини у квітні, коли придушити «гіркіних-бєсів» було в рази простіше, аніж сьогодні.

Насмілимося стверджувати, що як регіонали, так і комуністи стали кісткою в горлі суспільства з багатьох причин. Перших найбільше підвела хапужна сутність їхнього лідера Віктора Януковича із його синами, які довели країну краю прірви, а відтак зуміли вчасно втекти до Ростова-на-Дону, щоб звідтам нагадувати про свою легітимність і легалізовувати російську окупацію спершу Криму, а потім і східних областей. Другим забракло аргументів, щоб переконувати народ у своїй відданості комуністичним ідеалам, коли той бачить зовсім несоціалістичний спосіб життя партійної верхівки та подвійні стандарти політичної діяльності. Нарешті обидві політичні сили об’єднує послідовна та систематична зрежисована за московськими сценаріями «антифашистська діяльність» останніх років, яка в підсумку була ефективно використана режимом Путіна для розколу України та нагнітання громадянського протистояння.

Популярные статьи сейчас

Аналитик объяснил, почему Европа "предпочтет" Молдову вместо Украины

Выборы в США: что происходит

Снег, дождь, сильный ветер, а потом потепление: синоптик Диденко предупредила о погодных "качелях"

МВД упростило процедуру получения водительских прав: что можно сделать самостоятельно

Показать еще

Не варто забувати й про те, що і КПУ, і ПР «засвітилися» дивною з точки зору національних інтересів парламентською діяльністю тоді, коли «гіркіни-бєси» тероризують населення сходу. Чимало комуністів та регіоналів в Луганській і Донецькій областях, в тому числі й тих, що мали в кишені посвідчення депутатів місцевих рад, взяли до рук зброю і стали під сепаратистські знамена.

Варто віддати належне як нинішньому керівництву держави, так і правоохоронним органам за ініціативу щодо заборони діяльності Компартії України. Уже завтра, 24 липня, окружний адміністративний суд Києва розпочне розгляд відповідного позову Міністерства юстиції. СБУ та прокуратура стверджують, що зібрали достатню доказову базу, аби зусилля не стали марними.

Комуністам інкримінують порушення чинного законодавства в частині антиконституційної діяльності, підтримку бойовиків і сепаратистів на сході України, підтримку воєнної агресії та захоплення Криму Росією, заклики до зміни територіальної цілісності і конституційної влади України, організацію та проведення сепаратистських мітингів. Також в позові йдеться про фінансування та забезпечення, зокрема й зброєю, терористичних організацій на сході України, підтримку псевдореферендумів про незалежність самопроголошених Донецької та Луганської «народних республік», активну участь у воєнних діях проти українських збройних сил.

А куди ж поділася Партія регіонів, чому вона випала із поля зору, – може спитати уважний читач. На наш погляд, тут поле для припущень досить широке. По-перше, регіонали більш серйозна і потужна політична сила, що має більше інструментів самозахисту. По-друге, проглядаються сподівання регіоналів, що суспільство задовольниться покаранням вчорашніх партнерів. Не виключено, що функціонери ПР заручилися певними негласними домовленостями із чинною владою в цьому питанні. По-третє, можна розглядати технологічно-операційну складність вести одночасно два процеси. Не виключено, що на комуністах «відкатають» процедуру, спробують виявити її сильні та слабкі сторони, щоб із регіоналами потім простіше було. По-четверте, можна припустити, що незайманість ПР пояснюється небажанням давати серйозний козир противникам української державності на сході, де ця партія мала основну електоральну базу та найбільш впливові в регіоні структури впливу.

Перелічені припущення та здогадки звісно не можуть розглядатися як індульгенція регіоналам, адже різниця між ними і комуністами настільки велика, як і різниця між однояйцевими близнюками. Тобто в кольорі очей, даруйте, в кольорі партійної символіки. І суспільство потребує того, щоб якомога раніше історія Компартії та Партії регіонів в українському політичному просторі закінчилася у форматі крилатого вислову відомого кінофільму – «и тебя вылечат, и меня вылечят», або ж точніше – «і вас заборонять, і нас то не мине».

Суспільство має право, шанс та можливість через заборону Компартії та Партії регіонів пройти вакцинацію не тільки від сепаратизму, але й від безвідповідального ставлення до свого політичного вибору. Ми повинні зрозуміти, що ставлячись поблажливо до осіб, висловлювань чи діяльності, що йдуть в розріз із національними інтересами ми спрощуємо своїм ворогам підготовку п’ятої колони. Ми добровільно даємо їм в руки палицю, якою отримаємо по потилиці тоді, коли цього найменше очікуємо. Якщо КПУ і ПР як політичні структури уникнуть покарання, то, по-перше, прихильники чергової «новоросії» зможуть спокійно продовжувати діяльність у звичному партійному форматі, по-друге, нові антидержавницькі сили отримають вагомий прецедент і заохочення, по-третє, суспільство з часом отримає новий клубок болючих проблем.

Що ж стосується персонального покарання партфункціонерів, то тут доцільно, на наш погляд, піти двома шляхами. Перший – кримінальне покарання осіб, щодо яких доведено протиправну діяльність, починаючи із лютого 2013 року. Другий – заборона членам ПР і КПУ на участь у діяльності будь-яких політичних партій, обіймати будь-які виборні або керівні посади в органах влади, обмеження в активному виборчому праві впродовж 5-10 років. Для законослухняних членів заборонених партій можна передбачити можливість зменшити вказаний термін обмеження в політичних правах через суд. Проте при цьому особа повинна довести, що в її діяльності не містилося загроз національній безпеці чи були відсутні інші протиправні вчинки і може подати позов не раніше, аніж через два роки з дня заборони партії.

Такий механізм виглядає жорстким, або й навіть жорстоким. Проте здається іншого шляху позбавитися від міазмів безвідповідальності та зрадництва країна немає. Як сьогодні, коли йде війна, так і завтра, коли маємо практично із нуля побудувати нову державу. Державу, у якій п’ятій колоні буде лише одне місце – на смітнику історії.