Сирійська рапсодія: аналіз нової угоди про перемир’я у Сирії

П’ять років в країні триває війна, якій не видно кінця. За цей час, з’явилося чимало нових сторін конфлікту, а старі гравці ще глибше поринули у вир подій. Сотні переговорів, зустрічей, круглих столів та конференцій були спрямовані на пошук бодай-якогось шляху для розв’язання цієї складної, занадто суперечливої для самих учасників, кризи, яка вже давно обросла всілякими чутками, легендами, міфами і величезною часткою песимізму, з яким розпочинається і завершується кожний новий раунд мирних перемов.

За 5 років Сирія дуже змінилася. Цілі міста лежать у руїнах, демографія країни зазнала непоправної шкоди, економіка ледь дихає, а соціально сфера – паралізована. Сирія стала магнітом для притягнення різноманітних асоціальних елементів, тисячі з яких ця земля перемолола у вирі запеклих боїв. Значна їх частина асимілювалася серед місцевого населення, або ж повернулася додому. Та велика їх кількість – так і залишилися в Сирії назавжди, прийняті в обійми стародавньою арабською землею. Когось убив ворожий снаряд, хтось загинув у битві, когось брутально стратили у його рідному місті за те, що він дивився телевізор, а дехто – натиснув кнопку і потрапив до воріт «Вальгалли», де на нього чекали 72 цнотливі дівчини, як те й заповідав Пророк – звісно в ілюзіях самих «мучеників». Багато людей й досі не можуть повірити, що за 5 років Сирія стала епіцентром насилля та руйнувань. І ще менше людей вірять у можливість бодай-якогось позитивного вирішення конфлікту.

Після майже року невизначеності, провальних переговорів, холодних потискань рук, скептичних поглядів та страшних бойових дій, у кінці сирійського тунелю знову замерехтіло світло. Оптимісти заявляли, що бачать вихід. Натомість песимісти – що це лише черговий ліхтар, який слабо освітлює той самий темний тунель безнадії. Так це чи ні, але початок був доволі амбітним,навіть із невеликою часткою пафосу. 10 вересня держсекретар США Джон Керрі та міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров повідомили про узгодження нового плану перемир’я у Сирії та завершення довготривалих та складних переговорів. Діалог між ними тривав понад 3 місяці, коли стало очевидно, що попередній «режим тиші» повністю провалився, а військові дії на території Сирії – спалахнули із новою силою. Перемови тривали дуже мляво, кострубато і місцями без особливого ентузіазму.

Росія чим далі, тим глибше поринала у сирійський конфлікт, викидаючи на нього десятки мільярдів доларів із й без того кволого бюджету. Це на тлі парламентських виборів, які можуть опинитися під загрозою невизнання, низьких цін на нафту, міжнародних санкцій, які поступово починають болісно кусатися, та різкого скорочення Резервного фонду, який, за словами самих же росіян, вже до кінця 2017 року вичерпає всі свої ресурси. До того ж, Кремль отримав чудову можливість здійснити нову «дипломатичну інтервенцію» у ситуацію в Сирії – подібно до тієї, коли США та Росія домовилися про ліквідацію хімічного арсеналу країни у 2013 році. У цьому ключову роль зіграли російсько-турецькі зв’язки. Після невдалої спроби військового перевороту 17 липня, Ердоган пішов на різку зміну зовнішньополітичного курсу країни. Москва успішно скористалася цим, щоб перехопити ініціативу, нейтралізувати Ердогана як союзника Заходу в Сирії та, врешті, добитися нормалізації відносин із Анкарою. Це автоматично потягло за собою певні домовленості, досягнуті під час зустрічей Володимира Путіна та Реджепа Таїпа Ердогана у Санкт-Петербурзі … та «на полях» саміту «Великої двадцятки» у Ханчжоу в Китаї … . Наслідками таких переговорів стала мовчазна згода Москви на турецьку інтервенцію у північну Сирію попри протести Дамаска, частковий «злив» сирійських курдів, пом’якшення позиції Анкари відносно Башара Асада та його уряду та допомога у нейтралізації терористів «Ісламської держави» на півночі країни. У свою чергу, Туреччина отримала доступ до сирійського кордону, а про-турецькі ісламістські угруповання із колишньої «Вільної Сирійської Армії» змогли безперешкодно зайти на північ провінції Алеппо без загрози повітряних ударів. Звісно, на союз такі відносини між Москвою та Анкарою не тягнуть, але кроки створили можливість для маневру російським дипломатам.

У свою чергу, у Вашингтоні стома від Сирії досягла свого піку. Запекла боротьба за президентство посунула зовнішню політику на другий план. Загроза Дональда Трампа для американців є більшим головнем болем, аніж Близький Схід. До того ж – після провалу перемир’я, укладеного взимку, США на деякий час абстрагувалися від конфлікту, час від часу намагаючись отримати бонуси та переваги руками своїх союзників на місцях. Однак ситуацію змінила інтервенція Туреччини, відносини якої із Вашингтоном погіршилися після перевороту 17 липня. В очах багатьох турків та самого Ердогана – Білий Дім був якщо не організатором, то точно співучасником організації заколоту. А відмова Вашингтона здати турецькій владі опозиційного проповідника Фетуллаха Гюлена лише посилила підозри. Домовившись із Росією, Ердоган наказав військам перетнути сирійський кордон та розпочати військову операцію проти курдів та бойовиків «Ісламської держави». Якщо боротьба із тероризмом загалом віталася на Заході, то бойові дії проти курдів стали справжнім викликом для адміністрації Барака Обами. Це підштовхнуло його шукати компроміс у ситуації в Сирії та не допустити остаточного хаосу, щоб потім не згадувати Сирію як ще одну «мою велику помилку», як він казав про інтервенцію до Лівії у 2011 році.

Ще одним не менш важливим фактором, який зумовив активізацію переговорів між США та РФ, стало різке погіршення ситуації в Алеппо. «Матір усіх битв», як називали Другу битву за Алеппо, призвела до ще більших руйнувань міста та зростання кількості жертв серед цивільного населення у геометричній прогресії. За весь час битви – з 25 червня по 11 вересня, за різними даними, загинули від 700 до 1200 місцевих жителів. Чимало людей покинули місто, деякі залишилися заблокованими – без їжі, медикаментів, води та засобів гігієни. Крім того, бої виснажили як сили Асада, так й ісламістів. А через встановлення урядовими військами блокади Алеппо, яка поставила бойовиків на межу поразки, сили ісламістів по усій країні розгорнули масштабні бойові дії, лише щоб відтягнути частину військ з алеппського фронту. Запалали регіони, які понад півроку залишалися відносно спокійними з моменту укладення попереднього перемир’я взимку – це провінції Дамаск, Дераа, Хама, Хомс. Коли загроза повномасштабного «вибуху» регіону стала реальною, Вашингтон ініціював мирні переговори – безпосередньо з Росією, оминувши увагою навіть ООН.

Перемови були довгими та складними. Врешті-решт, угоду узгодили – перемир’я вступило в силу 12 вересня о 19:00. Ось його основні положення:

1. Припинення вогню на усіх ділянках фронту з 12 вересня.
2. Встановлення демілітаризованої зони у 10 км у районі стратегічної траси Аль-Кастелло на півночі міста Алеппо.
3. Відведення військ та важкої зброї від траси Аль-Кастелло та моніторинг за режимом припинення вогню вздовж дороги.
4. Забезпечення доставки гуманітарної допомоги трасою Аль-Кастелло під егідою ООН та Червоного Хреста до міста Алеппо.
5. Створення спільної американсько-російської комісії з питань розмежування «терористів» та «опозиції» всередині антиурядового руху в Сирії.
6. Координація повітряних ударів по позиціях терористичних організацій «Фронт Аль-Нусра» та «Ісламська держава».
7. Підготовка підґрунтя для нового раунду між-сирійських мирних переговорів та укладення у перспективі мирного договору між сирійською владою та представниками «озброєної опозиції».

Після ухвалення угоди, чимало оглядачів справедливо назвали її «занадто амбітною». Як і всі попередні договори або домовленості щодо Сирії, цей документ так само позбавлений конкретики та практичних механізмів реалізації його положень, хіба що трохи більш «чітко» підійшли до питання Алеппо. Які ж підводні каміння містять нові американсько-російські мирні угоди?

Перемир’я. Сама послідовність дій угоди, якщо їх виконувати, дійсно може призвести до зменшення рівня насилля, встановлення «тиші» та початку переговорів у Женеві. Власне, вже за перші 48 годин перемир’я ООН констатували «різке зниження насилля та загибелі серед цивільного населення». «Тиша» зберігалася у провінціях Хомс, Хама, Латакія, Дамаск, Дераа і навіть Алеппо, в якому вперше за рік люди змогли вийти на вулиці, не боячись потрапити під обстріли. Проте багато людей забувають, наскільки пов’язаним є дотримання перемир’я із ситуацією «на місцях» та роллю регіональних гравців – насамперед, Саудівської Аравії, Ірану, Катару, Туреччини та Ізраїлю. Всі вони формально привітали угоду. Однак на практиці її реалізація залишається на папері – через принципову позицію керівних еліт у цих країнах та велике «бабло», яке циркулює сирійським «хабом» зброї і вигідне сусіднім державам. До того ж, вони всі мають власні інтереси у сирійському конфлікті, і часом їх вплив там набагато більший, аніж у США та Росії.

Іншою проблемою стає позиція, власне, представників антиурядових сил у Сирії. Ще до офіційного вступу в силу режиму припинення вогню, яке співпало із початком священного мусульманського свята Ід Аль-Адха (Курбан-Байрам), речник радикального ісламістського руху «Ахрар Аль-Шям» — одного з найбільших антиурядових угруповань у Сирії – Абу Аммар Аль-Омар публічно заявив – їх загони продовжать бойові дії та відкидають запропоноване перемир’я, «яке вигідне лише сирійському уряду та його союзникам». Свої «застереження» та різку критику перемир’я висловили й керівники пов’язаного з «Аль-Каїдою» угруповання «Джунд Аль-Акса», яке не мало наміру зупиняти свій наступ на півночі провінції Хама після того, як вони захопили кілька міст. Самоусунення ключових антиурядових груп у Сирії від перемир’я вже поставило його під сумнів. Адже відповіді на питання «А як саме зупинити вогонь в усій Сирії?» ніхто не мав. Під час прес-конференції у Женеві 10 вересня, держсекретар Джон Керрі , коментуючи положення про припинення вогню, зазначав, що воно покликане «припинити усі бойові дії та покласти край спробам захопити нові території». Водночас, у тому ж виступі він заявляв, що мета перемир’я – це «поступове зменшення насилля», а не повноцінна «тиша», як про це заявляли раніше. Хоча одне було зрозуміло чітко – це вимога припинити повітряні удари російських та сирійських ВПС по підконтрольним бойовикам територіям. Офіційно, наказ про припинення бойових вильотів авіації був наданий російським там сирійським літакам лише вдень 15 вересня – коли завершилися бої в районі Голанських висот. Однак чи надовго це – невідомо. Особливо з урахуванням позиції Ірану, який вимагає продовжувати авіаудари. Вже сьогодні сирійська авіація завдала кілька повітряних ударів у провінції Хама – у відповідь на «провокативні дії з боку бойовиків».

Проблем до цього додала ще одна заява антиурядових сил. Представники 21 озброєної антиурядової групи зі складу колишньої «Вільної Сирійської Армії» опублікували спільну заяву 13 вересня, в якій повідомили, що не дотримуватимуться перемир’я. А в Алеппо у підконтрольних бойовикам районах пройшла демонстрація за участі кількох сотень людей – проти доставки їм гуманітарної допомоги та угоди про перемир’я. Акція проходила під егідою терористів «Фронту Аль-Нусра» та інших екстремістів, які складають ядро коаліції «Армія завоювання», що контролює Алеппо.

Демілітаризована зона. 14 вересня сирійська армія розпочала відведення важкої зброї від стратегічної траси Аль-Кастелло в Алеппо. Вона мала стати демілітаризованої зоною – щоб дати можливість доставити нею гуманітарну допомогу до міста. Сирійські війська на їх позиціях заступила російська армія. У Москві заявили – їх регулярні сили виконуватимуть функції «миротворців» та забезпечать проїзд гуманітарних конвоїв ООН та Червоного Хреста. Проте відновлення бойових дій вздовж траси та взаємні обстріли ісламістів та сирійської армії загальмували процес. Бойовики відмовилися покидати свої позиції біля Аль-Кастелло, що ставило під загрозу безпеку гуманітарних конвоїв. У відповідь, офіційний Дамаск звинуватив США у навмисному зриві перемир’я, позаяк це начебто Вашингтон «контролює своїх союзників в Алеппо». Сирійська армія завдала артилерійських ударів по позиціях бойовиків. Нині ситуація з гуманітаркою зайшла у глухий кут. США та Росія звинувачують один одного у недотриманні угоди, а конвої ООН застрягли на кордоні із Сирією на півночі Алеппо, очікуючи дозволу сирійської влади та розчищення дороги до міста.

Розмежування «терористів» та «опозиції». Це один з основних пунктів угоди і найбільш суперечливий. Основна причина – складність визначення «терористів» та «поміркованих повстанців». Росія та США мають різні підходи до цього. Під час переговорів вони погодилися, що антиурядові формування мають відмежуватися від терористів «Фронту Аль-Нусра», щоб їх було легше ідентифікувати та знищити. Однак тут криється головна проблема всіх останніх мирних ініціатив по Сирії – як можна виявити терористів «Фронту Аль-Нусра» всередині строкатого ісламістського руху та ефективно знешкодити – без жертв серед цивільного населення та бойовиків інших груп? Якщо «Ісламська держава», яка воює практично з усіма в Сирії та є повноцінною воєнною силою, доволі ізольована на певній території, то «Фронт Аль-Нусра» тісно інтегрований у весь антиурядовий рух. Із самого початку конфлікту «Фронт Аль-Нусра» з’явився як основна та найбільш дієва військова сила проти Башара Асада. Бійці «Фронту…» склали кістяк як майбутнього ісламістського руху в Сирії, так і «Вільної Сирійської Армії», особливо завдяки підтримці Катару та США. А відтак жодна група не погодиться позбавити себе такого могутнього союзника на полі бою і залишитися наодинці із сирійською армією. Саме тому кілька антиурядових угруповань відмовилися від перемир’я, аргументуючи це «виключенням звідти наших братів з «Фронту Аль-Нусра». Для них – виведення своїх сил з територій, підконтрольних терористам «Аль-Нусри» — це приречення самих себе на поразку та «злив» цих земель силам Асада. Друга проблема у цьому контексті – наскільки взагалі ісламісти можуть викинути зі своїх лав «Фронт Аль-Нусра». Їх спроможність це зробити стоїть під серйозним питанням. Адже бійці «Фронту…» — найбільш ефективні, добре екіпіровані та досвідчені солдати і джихадисти. Серед них немало ветеранів війн в Іраку та Афганістані. До того ж, їх ідеологічний вплив – один з найсильніших поряд з «Ісламською державою». Всі попередні конфлікти між ними та їх партнерами з інших груп завершувалися розгромом останніх. А тому серед ісламістів циркулює очевидне бажання не вступати у криваві сутички із «Фронтом Аль-Нусра».

У цій ситуації компроміс цілком можливий, але він вимагатиме жертв. США можуть добитися від Росії припинити обстріли навіть тих груп, яких Москва відверто вважає «терористичними». Натомість Вашингтону необхідно буде «злити» росіянам якесь угруповання – для збереження балансу сил. Першими на черзі стоять такі одіозні екстремістські групи як «Джунд Аль-Акса», про-турецький ісламський рух «Ахрар Аль-Шям» та коаліція «Армія Ісламу». Ймовірно, Росія знову намагатиметься добитися визнання якоїсь із групи терористичною організацією, щоб легалізувати повітряну кампанію проти них. Остання така спроба відбулася 17 травня 2016 року. Тоді Франція, Велика Британія, США та Україна заблокували резолюцію РФ про визнання терористичними радикального ісламістського руху «Ахрар Аль-Шям» та коаліції ісламістів «Армія Ісламу».

Іншим виходом може стати мовчазне продовження перемир’я, а згодом – здійснення авіаударів по позиціях терористів «Фронту Аль-Нусра» лише в провінції Ідліб – їх головній штаб-квартирі. Проте, у цьому випадку, Білий Дім ризикуватиме втратити частину союзників серед антиурядового руху. У будь-якому разі, Росія та США не домовляться без взаємних поступок, проте навіть це не пояснює, яким же чином все-таки розмежувати «терористів» та «опозицію», і якими критеріями керуватися під час цієї процедури.

Координація дій. Відповідно до угоди, після 7 днів перемир’я, Росія та США вдаються до абсолютно безпрецедентного кроку з часів «холодної війни». Вони мають розпочати спільну антитерористичну операцію, спрямовану проти «Ісламської держави» та «Фронту Аль-Нусра». Сторони формують спільний комітет, який координує повітряні удари по позиціях бойовиків. Крім того, сторони намагатимуться все-таки розрізнити, де ж там «терористи», а де «помірковані». Той же Джон Кірбі вже заявляв 12 вересня у Вашингтоні, що, мовляв, «ми не можемо завдавати ударів по «Фронту Аль-Нусра», тому що ми не знаємо, де вони географічно розташовані». Таке ж мовчання зберігає й Кремль.

Однак ще виникають питання про відповідальність у випадку загибелі цивільних під час повітряних ударів, чого явно не оминути, позаяк терористи тримають під контролем цілі населені пункти. Росія традиційно менш обтяжена думками про можливі смерті мирних жителів, оскільки цінність людського життя там набагато менша, аніж на Заході. Щоправда, американці допустити масову загибель людей – не можуть, та ще й на тлі президентських виборів і останніх днів адміністрації Обами, який сам бажає «піти красиво».

Також постає проблема: а що робити, якщо одна з груп відмовиться від перемир’я, як це уже сталося із понад 20 угрупованнями? Чи мають вони стати цілями для спільних американсько-російських ударів? Жодна зі сторін поки що не дала відповіді на це питання.

Якщо відкласти убік ті суперечливі моменти, які присутні в угоді, на загал – ця мирна ініціатива – найкраще за останній час, що могли запропонувати сторони в якості компромісу. Проте, як влучно писала «Washington Post»: «Ця угода, якщо й спрямована на мирне вирішення конфлікту, то точно не відображає всієї його динаміки». Американсько-російська угода про перемир’я – типовий компроміс із полем для маневру, торгів, поступок і, водночас, «ширма» для демонстрації того, що міжнародна спільнота все-таки займається мирним врегулюванням конфлікту в Сирії. Тим не менше, певні позитивні зрушення існують. Перемир’я й досі тримається у більшості районах, а ООН не полишає спроби доправити гуманітарні вантажі в уразливі регіони. Новий раунд мирних переговорів між сирійським урядом та опозицією вже призначений на початок жовтня. А кількість повітряних ударів помітно знизилася. І хоча чимало експертів сперечаються, кому саме буде вигідна така пауза у бойових діях, цивільне населення однозначно привітало припинення вогню. Подальший розвиток подій залежатиме від спроможності Росії та США маневрувати між поміж своїх союзників, власних та чужих інтересів, а також від креативності у тиску на безпосередніх учасників війни.