Розпад російської федерації. Ще рік тому про нього говорили рідкісні провидці, яких широка публіка не сприймала серйозно. Пів року тому, після початку війни про нього масово почали говорити українці, але радше як про бажане майбутнє, ніж про реальну перспективу. Зараз дискусії на цю тему вийшли далеко за межі України та сфокусувалися на баченні такого розпаду. Правда, прагматики досі ставляться скептично до таких розмов. І мають на це повне право, адже достатніх явних соціально-економічних передумов для розпаду рф не видно. Проте стрімка еволюція якості дискусії на цю тему сама собою змушує прискіпливіше її дослідити та глянути на неї з різних ракурсів. Про один із них далі.
Коли людина помирає, її тіло починає поступово розкладатися тільки після того, як його покидає душа, квінтесенція людської істоти. За аналогією держава розпадається тоді, коли перестає існувати її суть, те, чим вона сильна, що є предметом гордості її громадян та наріжним камінням її національної пам’яті. Оця суть зазвичай знаходиться суто в ідейному вимірі. Вона є тим нематеріальним корінням, тим джерелом енергії існування, до якого повертається народ у складні часи. Це, так би мовити, невидима точка збору народу. Поки вона є, люди повертаються до неї, щоби відчути себе одним цілим. Коли вона зникає, люди починають рухатися немов за законами броунівського руху та розбрідаються, як переполохана отара овець. Починається війна всіх проти всіх. У підсумку це й породжує зовнішні ознаки розпаду, по яких аналітики ставлять діагноз: розпад неминучий. Тоді за інерцією держава може продовжувати існувати, й ніяких зовнішніх ознак розпаду іще не видно, але її дні вже пораховані, а сам розпад стає суто питанням часу.
Зазвичай у мононаціональних держав проблем із суттю не існує, бо вона формується політичною чи етнічною нацією, яка має спільну мову, культуру, історію тощо. Така суть може незмінно існувати тисячоліттями. У багатонаціональних держав зі спільною суттю складніше. Тому апріорі вони більше схильні до розпаду.
Що є чи то пак було суттю рф? Що є предметом гордості росіян, ознакою величі їхньої країни на їхню думку? росія має кілька таких елементів сутності. Головним, мабуть, була перемога у Другій світовій. Прості росіяни можуть не знати важких деталей цієї перемоги, затертих їхньою пропагандою. Але сам факт перемоги для них основоположний. І та ж таки пропаганда роками підсилювала його значимість. Саме з цього випливають масове святкування 9 травня, різного роду «побєдобєсіє» та «дєдиваєвалі».
Культ перемоги утвердив віру росіян у свою непереможність. Перемога об’єднувала росію, але в результаті перевірки реальністю в формі ЗСУ з’ясувалося, що непереможність, героїзм і жертовність, які за нею стояли, давно відійшли в історичне небуття. Їхня віра у свою непереможність не має жодних матеріальних підстав. Тож день за днем перебіг війни вбиває цю віру, опускаючи російський народ на коліна. Отже, зараз цей стовп російської сутності стрімко сиплеться. Це світоглядний нокдаун. Від нього буде вкрай нелегко оговтатися, бо найважчі удари – ментальні.
Другий предмет гордості – це протистояння зі США. Нинішня росія завжди самостверджувалася за рахунок цього. Цей «навик» вона успадкувала від СРСР. Але якщо Союз був достойним суперником Штатів по багатьох напрямках (хоча він рідко коли був лідером, адже зазвичай в усьому проявляв психологію фоловера), то до початку російсько-української війни їх перелік звузився, мабуть, лише до безпекових питань. Протистояння з США засліплювало росіян, живило їхню зверхність у ставленні до більшості країн і народів світу та надзвичайно сильно мотивувало їх хоч у чомусь триматися в когорті країн-світових лідерів. Війна в підсумку показала, що в безпековому вимірі росія не може на рівних протистояти не те, що Сполученим Штатам, а Україні, яка за обсягом ВВП не входить навіть у перші 50 країн світу. Розвинені країни вже зробили з цього висновки. З одного боку, ні США, ні ЄС тепер не сумніваються в тому, що росію можна нейтралізувати чужими руками без лобового зіткнення.
З іншого боку, сідати з нею за ігровий стіл у будь-якій грі – це завідома погоджуватися на іміджеві втрати. Коли ти затіваєш протистояння з апріорі слабшим суперником, то навіть найменші його успіхи – це удар по твоєму авторитету. Росія зважилася на війну зі, здавалося б, слабшою Україною. Це виявилося помилкою, яка коштувала їй перепустки у клуб супердержав. Тепер розвинені країни гидують можливістю лобового зіткнення з росією як із завідома слабшим суперником. Відтак росія втратила головний подразник, який уже багато років змушує її збиратися у відповідальні моменти та зривати джек-пот. Це загрожує їй психологічним запоєм національного масштабу. А від нього до розкладання один крок.
Третій предмет гордості – вигадана історія про походження росіян від слов’ян та Київської Русі. З одного боку, ця вигадка лежить в основі міфу про древнє походження «русского народа». З іншого боку, вона нібито (на думку зазомбованих росіян) дає росії моральне право вважати себе «сабіратєлєм зємєль русскіх» і відповідно діяти. Примітно, що цей стовп суті росії руйнується не під впливом наукових фактів (історії, демографії сьогодення та майбутнього), а під впливом тої-таки воєнної реальності. Найбільше за «ісконно русскіє зємлі» воюють та помирають люди, які генетично не мають нічого спільного не те, що зі слов’янами, а з будь-якими європейцями. Тобто всю картину дій росії в цій війні визначають люди, які походять із протилежного боку євразійського континенту й не мають жодного права претендувати ні на землі, розташовані в центрі Європи, ні на історію цих земель. Спочатку вони нападають, вбивають, ґвалтують, крадуть, мародерять. Потім вони тікають від контрнаступу ЗСУ. Потім вони ж палять військомати та протистоять масовій мобілізації. І це все відбувається на фоні того, що їх у центрі їхньої ж держави називають урками, банабаками та іншими зневажливими словами. А де в усій цій історії, власне, місце для слов’ян? І де межа зазомбованості, за якою оці всі народності, які волею долі стали головними дійовими особами на боці росії, нарешті зрозуміють, що вся енергія, яку проявила росія під час цієї війни, належить винятково їм, і тільки вони мають право вирішувати, куди її спрямувати – на смертельну та кровопролитну війну проти нічим не винної проти них України чи на те, щоби підкорити центр своєї держави, який постійно з них знущається, зокрема посилає помирати. Сама демографічна структура всіх соціальних процесів у росії періоду війни спростовує оці претензії росіян на спадщину Київської Русі. І це той випадок, коли старший брат ставить молодшого позашлюбного сина свого батька на місце, попри те що той добряче розжирів від прихильності долі.
Коли ми критикуємо Україну періоду незалежності як уламок Радянського Союзу, який не зміг трансформуватися, то не забуваймо, що росія – теж його уламок. Вона зберегла багато його ідеологічних властивостей, але вихолостила з них суть, перетворивши на фарс, і пропила те доволі міцне господарське підґрунтя, яке підкріплювало ті ідеї. Правда, дещо спільне між росією та Союзом все-таки залишається. Можливо я помиляюся, але здається, перед розпадом СРСР відбулося різке відшарування колективного, публічного бачення реальності, яке озвучували радянські громадяни всіх можливих рівнів і статусів в людних місцях, - від самої реальності. Суть союзу вмерла, а про неї продовжували говорити як про живу. Зараз відбувається те саме, але вже в межах Союзу менших розмірів – нинішньої росії.
Колись Шевченко говорив золоті слова: «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля.» У нинішній росії давно нема волі, роками відсутня правда, а тепер ще й сила стрімко зникає. Тож для кого ця «хата» ще залишилася своєю? А якщо так, то, можливо, нам і наступати не треба: закони природи самі довершать розкладання цього трупа.