Війна приносить багато лиха. Вона руйнує міста, майно, людей, долі. Але водночас і спалює все зайве. Адже завдяки їй зникають матеріальні й ментальні нашарування, які викривляють системи людських цінностей, заважають проявляти любов і людяність, атомізують суспільство. Вогонь війни залишає по собі попелище на землі, в економіці, душах і серцях. Але як на попелищі згодом забуяє рослинність і виростуть прекрасні квіти, так і після війни для суспільства часто наступає щасливе, хоч і непросте життя. Війна плавить усталені та звичні форми, але водночас виплавляє героїзм, братерство, співчуття, самопожертву, взаємодопомогу. Хоч якою важкою для нас є нинішня війна, та в її горнилі прямо зараз виплавляється українська нація.

Що об’єднує націю? Про це можна довго сперечатися, але єдиної відповіді на це питання немає. Бо в кожному випадку існує свій унікальний набір форм-факторів. Нація повинна мати щось спільне. Спільне коріння? Для деяких націй – так, але не для українців, бо за нашу багатовікову історію по нашій землі постійно хтось бігав туди й сюди, залишаючи свою часточку в наших національному складі, культурі, топоніміці тощо. Спільну історію? Для декого – так, але не для українців, бо під час Першої світової та Другої світової ми воювали по різні сторони барикад із різною мотивацією. Спільну культуру? Можливо, але не для українців, бо наші люди з різних куточків країни живуть дуже по-різному, і до війни це часто призводило до непорозумінь та упередженого, підозрілого ставлення до співгромадян з інших регіонів. Спільні трагедії? Мабуть, так, але до війни єдиною справді спільною трагедією можна було назвати лише Голодомор. Утім, судячи з кількості запалених свічок у вікнах українських домівок в останню суботу листопада, він викликав глибоке співчуття та був частиною самоідентифікації далеко не в усіх українців. Загибель Небесної сотні так і не стала трагедією для всіх. На жаль, частково ми за це розплачуємося зараз. Спільну мову? Тут без коментарів: усе наче очевидно. Те саме і з національною ідеєю. Спільні роботу чи історії успіху? Деякі нації об’єдналися й на цьому, але в України не так багато трудових звершень, щоб вони могли нас об’єднати…

До війни нас усіх мало що об’єднувало в масштабах країни. І це було помітно в багатьох проявах: масовій еміграції, недовірі до всіх і всього, боротьбі всіх проти всіх, постійних суспільних суперечках про складні питання минулого. Навіть наші національні свята завжди були трішки пластмасовими, бо святкування практично жодного з них не об’єднувало всю країну. Рівень атомізації українського суспільства був занадто високим, і Революція гідності насправді принципово це не виправила. Війна все змінила докорінно. Раз і назавжди. Тепер ми маємо дуже багато спільного.

Перше – ненависть до путіна, а також і до всієї росії. Хто не в силах ненавидіти, той просто усвідомлює, що путін – ворог, росія – ворог. Цього досить. Спільний ворог об’єднував племена в народ іще одну-дві тисячі років тому. І зараз ця об’єднавча функція знову активована. Навіть після Революції гідності, анексії Криму та початку війни на Донбасі чимало наших громадян продовжували прихильно ставитися до росії. Вони не могли інакше, бо їх туди ментально тягнули коріння, родичі, друзі. Зрештою чимало з них говорили, мовляв Радянський Союз дав нам усе, тому ми не можемо думати інакше. Зараз цього практично не залишилося.

Парадоксально, але факт: ті регіони, де лояльність до росії була найвищою, тепер постраждали найбільше. Не знаю, чи вважати цей факт справедливою розплатою за ватність, чи фундаментальною причиною нападу росії та завданих нею руйнувань (якби у кремлі вважали бандерівцями всіх українців, то, мабуть, по-іншому б оцінювали свої можливі втрати й побоялися б нападати), але погоджуюся з тим, що путіну треба віддати належне за формування української нації. Я знаю українців із російським корінням, які відрубали внутрішні зв’язки з росією після анексії Криму та початку війни на Донбасі, але знаю й таких, які це зробили тільки місяць тому. Таких співгромадян, що досі зберігають позитивне ставлення до росії, серед моїх знайомих не залишилося. Очевидно, що якщо після закінчення війни такі серед нас існуватимуть, то це будуть одиничні маргінали, які не зможуть створити жодної перешкоди для розвитку української нації.

Друге – спільні трагедії. Ідеться не лише про всю російсько-українську війну як глибоку трагедію українського народу. Ставлення до звірств орди в Маріуполі, Бучі, Ворзелі, Ірпені, Гостомелі та інших містах об’єднало українців та й увесь цивілізований світ. Із часом пам’ять про ці події потьмяніє у світі, але Україна пам’ятатиме їх завжди. Бо як не існує чужих дітей, так не існує чужих для українців загиблих у цих містах. Кожен, у кого там забрали життя, є нашим братом, сестрою, батьком, матір’ю, сином, дочкою, бо на їхньому місці без жодних застережень міг бути кожен із нас. Великі трагедії породжують велике співчуття, а це крок до людяності, любові, єдності. Ми обов’язково матимемо день пам’яті жертв російської агресії. І навіть через двадцять років після закінчення війни ми з сумом згадуватимемо картини цих жахіть, які назавжди відіб’ються в нашій пам’яті. Це нас об’єднає надовго.

Третє – спільна мова. До війни багато російськомовних українців не змінювали своєї мови, бо не бачили достатньо підстав для цього або елементарно лінувалися чи боялися звучати не надто естетично. Зараз вони масово переходять на українську. І не тільки ті, які служать у війську. Ненависть до путіна і спільні трагедії зумовили тектонічні зсуви у свідомості багатьох. Я особисто знаю кількох російськомовних, які різко перейшли на українську. Не від страху, не від тиску, а просто зробили свідомий вибір. Бо декого з них елементарно нудить, коли він чи вона продовжує розмовляти російською. Звісно, поки що вони звучать не дуже естетично та правильно. Але з цього приводу мені ближче ставлення не росіян, а американців. Коли ви помиляєтеся, розмовляючи їхньою мовою, перші завжди вас зверхньо виправлятимуть, а другі – підтримають, мотивуючи це тим, що крім їхньої, ви знаєте ще принаймні одну мову – і це вже заслуговує на повагу. Незабаром українська стане спільною мовою. Сподіваюся, що нею почнуть не тільки говорити, а й думати. Це об’єднає та усуне бар’єри у спілкуванні.

Четверте – спільне життя. Зараз у багатьох містах і селах заходу України без перебільшення твориться історія. Практично в кожен населений пункт приїхали переселенці зі сходу та Києва. Ні ті, хто приїхав, ні ті, до кого приїхали, не хотіли й не планували цього. Але вже сам цей факт створює простір для служіння та вдячності, а це знову-таки грані людяності. Ба більше, тепер гостям і господарям доведеться прожити певний час разом, а це неодмінно передбачає спілкування, притирання, порозуміння, усунення недовіри, підозрілості, відмови від упереджень. Дехто протягом практично всього життя не виїжджав зі свого регіону. Зараз він це зробив – і залишився приємно враженим. Я знаю одну літню жінку зі столиці, яка ніколи не була у Львові, а тепер уже місяць живе в ньому. У неї приємний культурний шок. Вона фактично заново пізнає світ через призму невідомого Львова, який зараз ситуативно об’єднує людей із різних регіонів. І це трансформує свідомість, дозволяє відчути себе частиною чогось більшого, елементом нації.

Яка ймовірність того, що три десятирічні хлопчики зі Львівщини, Києва та Лисичанська зустрінуться в одній точці, познайомляться, потоваришують і будуть весело проводити час разом? У мирний час вона була майже нульова. Зараз це сталося. В нинішніх умовах не просто стираються регіональні відмінності між людьми, а зароджується дружба, яка, можливо, після війни переросте у щось велике й конструктивне для конкретних людей і країни в цілому. Вимушене життя разом з людьми з інших регіонів буде нелегким, бо доведеться працювати над собою, уважно слухати когось з іншою системою цінностей і намагатися доступно пояснити йому чи їй свій погляд на речі. Але це неймовірно плідний процес, бо розширює кругозір, розвиває толерантність, співчуття, взаємодопомогу. Кількома словами, робить людей більш людяними. Спільне життя робить чудеса. Я бачив, як у селі в греко-католицькій церкві, яка до війни по неділях була наполовину заповнена, тепер щонеділі збирається повно народу. Частина нинішніх прихожан-переселенців до війни могла не вірити в Бога, категорично не сприймати церковно-релігійні звичаї московського патріархату і нічого не знати про УГКЦ, але тепер вони тут, бо вони відчувають повний резонанс із людяністю, якою до них промовляє місцевий священик. Спільне життя дозволяє виходити за рамки звичайності, щоб знайти людяність. Це теж об’єднує.

П’яте – спільна робота. Давно відомо, що ніщо так не об’єднує, як спільна робота. До війни часто українським заробітчанам були ближчі поляки, ніж вихідці зі сходу чи півдня України, бо вони працювали разом із поляками. Ця робота впродовж якихось двадцяти років посунула на другий план всі історичні суперечки, які були між двома народами. Зараз у подібний спосіб усуваються дискусійні питання, що виникали між заходом і сходом. Плетіння сіток, ліплення вареників галичан разом із переселенцями – один аспект справи. Інший аспект – коли переселенець із Києва намагається допомогти львівським ІТ-волонтерам зробити якісний сайт для залучення коштів і на кожне своє прохання чує у відповідь, мовляв завтра зробимо. Завтра, яке триває два тижні. Киянин нервується, але починає розуміти, що в системі цінностей галичан сім’я, друзі та внутрішній спокій стоять значно вище, ніж робота, навіть якщо йдеться про роботу в воєнний час. Галичани знизують плечима, але починають розуміти, що щоби щось мати, потрібно пахати й робити це ефективно, як у столиці. З’являється взаєморозуміння з урахуванням всіх контекстів і ціннісних відтінків кожної зі сторін. Це вкорочує міжособистісну дистанцію, що в підсумку піде на благо всій країні. Третій аспект – конкуренція. Чимало переселенців зі столиці та сходу України звикли жити та працювати у швидшому ритмі, ніж той, який вони побачили на заході України. Вони відкривають бізнес, наприклад салон краси в Луцьку, й починають працювати так, як звикли. Із часом місцеві можуть почати програвати конкуренцію, бо працюють більш розслаблено. Звісно, спочатку вони нервуватимуться через це, але згодом зацікавляться, у чому причина, й виявлять, що їхні конкуренти можуть якісь речі робити швидше, якісніше, ефективніше. Це зумовить обмін досвідом, який за інших умов був би неможливим. Обмін досвідом не можливий без об’єднання, довіри, узгодження цінностей.

Шосте – спільне майбутнє. Багато біженців зі східної України виїхали до Європи, хоча протягом свого життя не мали ані найменшої можливості чи бажання це зробити. Там вони зіткнулися з людяністю, доброзичливістю, жертовністю європейців – рисами, яким не було місця у пропаганді на російських телеканалах, які дехто міг час від часу підглядати. Це посилить євроатлантичні прагнення української нації, сфокусує нас усіх на цьому векторі розвитку й усуне багато непотрібних дискусій. Нарешті, не слід забувати про майбутню відбудову країни. Там, мабуть, теж братимуть участь люди з усіх регіонів. Це великий шмат роботи й великий потенціал для об’єднання, який ще належить реалізувати.

Ми живемо в дивовижні часи. Серед усіх жахіть війни, які доводиться переживати українцям, відбувається справжнє диво – народження нації. Коли зустрічаєш незнайому людину, яка все життя провела за багато сотень кілометрів від тебе, на іншому боці країни, й відчуваєш повне порозуміння, навіть певне братерство – це неймовірно. І річ тут не лише в піднесених емоціях. Справжня нація, виплавлена в горнилі війни та об’єднана всіма наведеними чинниками, має цілком конкретні практичні переваги. Вона швидше рухається в необхідному напрямку, менше дискутує із приводу дрібниць, більше зосереджується на роботі, а не на особистій безпеці, як у війні всіх проти всіх. Зрештою, коли географічні кордони окреслюють кордони ментальної спорідненості, тоді із зовні ні в кого не виникає питань і територіальних претензій, бо в цьому просто нема сенсу. Зараз часто говорять про те, що після війни треба заборонити проросійські партії, канали тощо. Але ж вони просто не матимуть соціального базису, тому просто самі припинять існування. Війна завдала українцям багатьох страждань, але стала передумовою народження української нації та спалювання величезної кількості ментального шлаку, яким були наповнені голови українців. Це дорогого варте.

Популярные статьи сейчас

Россия сменила ответственного за войну в Украине, – ISW

Эти изменения коснутся почти каждого: с 1 июля новые пенсии, штрафы и курс валют

Пенсионеров ждет приятный сюрприз с 1 июля

Дан Балан засветился в компании шикарной невесты, но это не Кароль

Показать еще