У Вінниці є держаний медичний університет, який носить ім’я Миколи Пирогова – видатного російського хірурга. Микола Пирогов народився у Москві, а закінчив своє життя у селі Вишня, яке нині входить в межі міста Вінниці.
Вінницький медичний університет почав свою історію з інституту у 1934 році. 1960-го вищому навчальному закладу присвоєно ім’я М.І.Пирогова. Наукова та лікарська діяльність відомого росіянина Пирогова у Вінниці, сакралізація імені вченого радянською владою дало потужний поштовх розвитку медицини провінційному містечку, яке набуло статусу центру медичної освіти союзного значення. Інерцією тих часів Вінниця користується по сьогодні. Ім’я росіянина Пирогова донині служить прикладом та професійним орієнтиром для українських студентів та молодих лікарів.
Україна має довгий перелік видатних постатей, які були або вихідцями з України, або якось з нею пов’язані. Це Ігор Сікорський, Михайло Булгаков, Леонід Биков, Ісак Бабель, Микола Гоголь, Микола Бєрдяєв, Шолом-Алейхем, Микола Некрасов, Людвіг фон Мізес, Микола Гамалія і багато інших. Якась частина з цього переліку була або індиферентна до ідеї самостійної України, тому що навіть не підозрювала про існування такої ідеї, а якась частина стояла на відвертих антиукраїнських позиціях.
З метою зшивання українського суспільства та залучення до українського життя кращих культурних надбань сучасні інтелектуали внесли пропозицію розширити «пантеон героїв» шляхом зарахування до своїх всіх, хто мав якесь відношення до території нинішньої України. З цією метою навіть була внесена пропозиція вважати Україну мікроімперією, що дало б можливість записати в українській Вікіпедії Булгакова, Бєрдяєва, Некрасова та інших до українців – так, як це зробила Росія з Гоголем, Гамалією, Вернадським. «У такий спосіб ми отримаємо і Булгакова і Гоголя, тоді як зараз не маємо ні того, ні іншого», - вважають інтелектуали. Однак російський підхід натуралізації «не заходить». Більше того, не просто «не заходить», а ще більше роз’єднує та нервує соціум. І це легко пояснюється – чому Росії вдається записувати українців росіянами, а Україні записувати росіян українцями не вдається.
Передусім так відбувається тому, що всі перераховані у переліку персоналії були створені Російською імперією. Створені – це значить імперією були докладені зусилля і витрачені кошти на виховання та освіту цих людей. І коли всі знають, хто реально за це заплатив і над цим потрудився в минулому, то просто записати «активи» на свій рахунок сьогодні не вдається. Це смішить. Некрасов – український поет – це смішно. Так само смішно як і Гоголь український письменник. Те що можна імперії не можна республіці, а тим більше Великому Хутору.
Наступною є проблема протилежної ідейної спрямованості. Ну не можна знакову постать, яка публічно будувала Росію віднести до прихильників української ідеї. Це абсурд. Так само як і не воювали українці у складі Червоної Армії у Другу Світову за незалежну Україну. Вони воювали за Росію та УРСР. Спроби прирівняти ветеранів другої світової до ветеранів УПА дратують пів країни і розколюють соціум ще більше. Булгаков – український письменник – це дратує і розколює.
Чи означає це, що нам потрібно відмовитись від культурного доробку відомих людей, які отримали визнання, але не дотичні до українського проекту? Звичайно ж ні. Але це робиться не шляхом записування Булгакова українцем, а шляхом дорослішання. Доросла людина може брати у своє життя цінності чужого і навіть ворожого. Це дуже по-дитячому шукати в усьому подібність до мами. Це дуже по-дитячому вважати – якщо Булгаков не подібний до українця, то він нам не потрібний. Потрібний, але не як українець. І тоді все у нас добре.
Щодо святкування днів умовного Булгакова чи вшанування його на державному рівні, то все залежить від того чи ми відносимо діяча до чужого, чи чужого та водночас ворожого. Якщо постать просто чужа, як у ситуації з Миколою Пироговим, то абсолютно нормальним буде існування університету з його ім’ям та витрати з бюджету на ребальзамацію. А якщо постать чужа і ворожа, як у ситуації з Володимиром Ульяновим, то пам’ятники треба демонтувати, а ось ідеї Маркса залишити. Є місця у житті, де ці ідеї можуть стати в нагоді. Вулиці Маркса також можна було б не перейменовувати.
Дорослі люди мають здатність розділяти. І чим доросліша нація тим більше складових реальності вона бачить і розрізняє. Це потрібно для того, щоб сконструювати свій, потрібний собі світ. Це не зовсім філософський конструктивізм і тим більше не деконструція.