Адепти Порошенка часто-густо звинувачують мене, що я ночами не сплю – думаю, як очорнити п’ятого Президента України. Адепти Зеленського так само закидають, що я тільки те й роблю, що шукаю порожнечу в шостому Президенті. Хоча ані п’ятий, ані шостий очільники України точно не є головними героями моїх текстів.
Просто обидва клянуться, що ведуть Україну до Європи. А в Європі заведено, що «межі допустимої критики щодо політика ширші, ніж межі критики щодо приватної особи. На відміну від останньої, політик неминуче та свідомо відкриває себе для пильного вивчення своїх слів та дій з боку журналістів та широкого загалу» (рішення у справі ЄСПЛ у справі «ТОВ “Інститут економічних реформ” проти України» від 2 червня 2016 року).
У тому ж рішенні Європейський суд з прав людини вкотре нагадав, що «свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших основ демократичного суспільства й одну з основних умов для його прогресу та самореалізації кожної окремої особи… [В]она може бути застосована не тільки до “інформації” або “ідей”, які сприймаються зі схваленням або розцінюються як необразливі чи незначні, але і до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без яких немає «демократичного суспільства». Те, наскільки агресивно прихильники українських президентів сприймають критику своїх кумирів, свідчить лише про той факт, що і порохолюби і зефани геть далекі від європейських стандартів, прихильність до яких так гаряче декларують їхні ватажки. На жаль, наголос на слові «декларують»…
Але цей допис не про конкретних президентів. Цей допис про справжню героїню моїх текстів – Конституцію. Точніше про те, як конкретні конституційні норми можуть генерувати ненависть, що крає країну по живому, або навпаки – спонукати до толерантності та компромісу, який зшиває її докупи.
Мій улюблений професор Девід Вільямс з Центру конституційної демократії Індіанського університету якось демонстрував нам, наскільки важлива виборча система і як вона може вести країну як до демократії, так і до тоталітаризму за тих самих преференцій виборців.
У його прикладі існувала партія добрих голден ретриверів, за яку ладні були проголосувати 20% виборців, партія поміркованих німецьких догів, за яку віддавали свої голоси 30% виборців мінус один, та партія агресивних пітбулів, яку підтримували 50% електорату плюс один голос.
За мажоритарної чи пропорційної виборчої системи за таких уподобань виборців вибори виграє партія агресивних пітбулів, яка мріє ухвалити закон про знищення добрих ретриверів. Але за преференційної виборчої системи (яку застосовує зокрема Ірландія і в якій виборці голосують не за одного кандидата, а за кількох, ранжуючи кожного з них за ступенем своїх уподобань) вибори виграє партія поміркованих німецьких догів – і ретвривери швидше за все стануть їхніми партнерами по парламентській коаліції.
Цей простий приклад показує, наскільки важливий правильний конституційний дизайн, що заохочує пересічних виборців та професійних політиків робити одні вчинки і знеохочує робити інші. Президентська форма правління, яка де факто панує в Україні, ґрунтується на принципі «Переможець отримує все».
Тому вона мотивує політиків бачити в інших політичних силах не потенційних партнерів по парламентській коаліції, а насамперед конкурентів у боротьбі за президентський трон. А ворогів, як відомо, нещадно знищують. Бо кілька відсотків голосів, які можуть забрати сусіди по електоральному полю, чреваті втратою омріяного царювання. Тому риторика претендентів на президентську булаву радикалізується та нав’язує своєму потенційному електорату дилему: або я або катастрофа. «Або я або Путін» в редакції Петра Олексійовича зразку 2019 року.
Логіка президентських перегонів нагадує відоме революційне гасло: «Перемога або смерть». Саме так апокаліптично сприйняла частина українських патріотів перемогу Кучми 1994, Януковича 2010 та Зеленського у 2019 році. І так само виглядав виграш Ющенка 2004 року для більшості російськомовних мешканців Сходу та Півдня України. Та сама логіка панує на цьогорічних американських виборах – ставки надто високі, бо переможець отримає якщо не все, то дуже багато. А з тим, хто програв, ніхто не домовлятиметься – їх добиватимуть. І Янукович, і Порошенко зробили правильні висновки з універсалів Ющенка, який так і не вийшов з образу кота Леопольда…
У строкатій та розмаїтій Україні, в якій, на відміну від Сполучних Штатів, немає ефективної системи стримувань та противаг, де факто президентська форма правління розриває країну. Спонукає прихильників одного претендента на гетьманство щиро та пристрасно ненавидіти симпатиків іншого (чи іншої), звинувачуючи їх в усіх смертних гріхах. Вважати за смертельного ворога того, хто просто має інші політичні уподобання. Бо президентська система мотивує політичних лідерів бачити в опоненті не потенційного партнера по парламентській коаліції, а непримиренного ворога у боротьбі за президентській трон. Приз у президентських перегонах лише один. І тому ставки зашкалюють.
Натомість прем’єрська (чи як її у нас називають – парламентська) форма правління вчить політиків домовлятись. Спонукає бачити у політичному опоненті не смертельного ворога, а того, з ким завтра, можливо, прийдеться створювати парламентську коаліцію. І якщо ти позиціонуєш його (чи її) у очах своїх виборців як пекельного вилупка, то коаліцію з твоїм опонентом (а отже і уряд) створить хтось інший. Якщо під час виборів ти робиш ставку на хейт, то ризикуєш залишитись в парламенті на самоті, навіть якщо набереш більше голосів за інших.
Тому за великим рахунком я розумію Порошенка. Його логіка та риторика цілковито випливають з логіки президентської форми правління та нестримного бажання Петра Олексійовича повернутись на Банкову. І для цього йому не потрібні потенційні партнери. Для його виборців і «Голос», і «Батьківщина», і «Слуга народу» — не політичні опоненти, а підступні зрадники та розкольники, які відтягують на себе голоси, так потрібні у апокаліптичному герці з ОПЖЗ за саме існування України.
От тільки біда, що ця логіка руйнує країну. Тому коли мене запитують, хто якщо не Порошенко (як варіант – Зеленський), я відповідаю – скасування посади президента. Чи радше суттєве обмеження його повноважень. Ізраїль, який так подобається українським патріотам, от вже восьме десятиліття чудово дає раду усім своїм викликам, залишаючись парламентською республікою. Вільям Черчилль, який часто-густо править за взірець державника для українців, також був не президентом, а прем’єром. Аденауер, що відродив Німеччину з попелу, також.
Я розумію, що для інфантильної нації, природно сприймати світ персоналістично, а не інституційно. Шукати месію, а не створювати тривку та ефективну систему. Вірити в перемогу, а не в компроміс.
Прагнути безумовної капітуляції та знищення ворога, а не примирення та порозуміння. Але в природі складні системи зазвичай перемагають прості. І чорно-біла (точніше червоно-чорна) картинка світу українських патріотів може вершті-решт просто не залишити каменю на камені від України.
Читайте также: Як Порошенко використав Марш ветеранів.