Національна єдність та суспільна згуртованість – проблема, яку Україна намагається розв’язати від початку проголошення Незалежності. Питання пошуку національної ідеї, модерної ідентичності, формули соціальної згуртованості, єднання та порозуміння ніколи не сходили з суспільно-політичного порядку денного.

Агресія з боку РФ, окупація Криму та частини Донецької і Луганської областей України, консолідувала наших громадян на платформі боротьби із зовнішнім ворогом. Результати президентських виборів у 2019 році також продемонстрували соціальний запит на політику загальнонаціональної інтеграції.

На жаль, сьогодні, баланс між очікуваннями щодо інтеграції або дезінтеграції країни знову демонструє негативний тренд. За даними соціологічної служби КМІС Україна, 40,8% опитаних вважають, що «Україна як країна зшивається, іде шляхом об’єднання», натомість 46,1% – дотримуються думки про те, що «Україна як країна розвалюється, іде до розколу».

Сьогодні баланс між доцентровими та відцентровими силами в Україні визначається не лише ставленням громадян до питань історії або мовної, конфесійної та цивілізаційної ідентичності.

Функцію ключових драйверів соціальної інтеграції/дезінтеграції також виконують наступні фактори:

  • невизначеність центральної влади щодо стратегії розвитку держави, відсутність комплексної політики національної єдності, суспільної згуртованості та інтеграції;
  • відсутність єдності у суспільстві щодо вибору стратегії держави у питаннях війни та миру, територіальної цілісності та ціни реінтеграції окупованих територій;
  • загострення несправедливості та нова нерівність – явища, які викликали суспільний резонанс на фоні запровадження антикризових заходів у боротьбі з пандемією;
  • ризик поділу Україну на «електоральні вотчини» та ідеологічно конкуруючі обласні ради (регіони), які будуть сформовані за результатами місцевих виборів у жовтні 2020 року;
  • незбалансований формат децентралізації, яку прагнуть використати собі на користь «місцеві князьки»;

Все це створює нові виклики для національної єдності та суспільної згуртованості в Україні.

Якими можуть бути шляхи та інструменти забезпечення національної єдності в умовах глобальної нестабільності? Чи є в України шанси сформувати модерну, відкриту та інклюзивну політичну ідентичність? Як забезпечити суспільну згуртованість та національну інтеграцію в епоху постправди та інформаційної війни?

Відповідь на ці питання намагаються дати експерти та громадські активісти, що започаткували серію експертних семінарів з питань національної єдності та соціальної згуртованості. Обговорення проводяться під егідою Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію».

Ось – декілька попередніх висновків з першої дискусії.

  1. Інтеграції потребують не лише тимчасово окуповані території, але й країна у цілому.

Дивовижні приклади суспільної мобілізації, взаємодопомоги та патріотизму під час подолання збройної агресії з боку РФ не анулюють той факт, що нам все ще складно домовлятися між собою. Питання «Навіщо нам бути разом?» залишається відкритим. Тому, коли ми говоримо про реінтеграцію, мова повинна іти не тільки про майбутнє деокупованих територій. Йдеться про всю країну – нашу внутрішню стійкість та здатність об’єднуватися не лише проти зовнішнього ворога, але й для боротьби із внутрішніми викликами, які підривають суспільну згуртованість та безпеку більшості громадян, що пов’язують своє майбутнє з Україною.

  1. Національна єдність чи соціальна згуртованість – це хибне формулювання питання.

Чітко прописаної Концепції національної єдності/соціальної згуртованості, яка б поділялася всіма українцями, наразі немає. Неоднозначну реакцію викликає навіть усталений в міжнародній практиці термін “національна єдність” (national unity). Адже загальнонаціональна ідентичність може ґрунтуватись, як на культурно-цивілізаційних, так і на політико-правових факторах. Очевидно, що для досягнення концептуального синтезу та суспільного консенсусу щодо нього потрібен час та політична воля. Натомість, концепт «соціальної згуртованості», який також широко використовується в країнах ЄС, є більш інструментальним, що дозволяє уникнути ідеологізованих дебатів та сфокусувати політику на запровадженні процедур мирного співіснування і солідарної співпраці.

  1. Тимчасове табу на «політичне використання» питань, які розколюють суспільство.

Є певний сенс у запровадженні тимчасового табу на спекуляцію питаннями, що розколюють суспільство. Більшість громадян України переконалися на власному досвіді, що політичні дебати навколо мовної, конфесійної та історичної ідентичності ведуть не стільки до пошуку суспільного консенсусу, скільки провокують суспільну напругу та політичне протистояння у країні. На додаток, саме спекуляції навколо «історичної правди», вибору мовної та конфесійної ідентичностей були використані РФ для втручання у внутрішні справи України та розв’язування, гібридної війни.

Тому логічно виглядають дії державних інституцій (Міністерство культури), які спрямовані на те, щоб дати конструктивну альтернативу «собачим боям» на численних політичних ток-шоу Зокрема, такою альтернативою є ініційована Міністерством культури серія круглих столів щодо питань національної єдності за участі науковців та гуманітарних експертів.

Популярні новини зараз

Битва двох найобок: чому українці повертаються на окуповані території

The Times: Зеленський і Путін готуються до мирних переговорів під егідою Трампа - деталі можливих компромісів

Ціни на пальне знову злетять: названо причини та терміни подорожчання

В Україні можуть заборонити "небажані" дзвінки на мобільний: про що йдеться

Показати ще

Наукова дискусія, підсумком якої будуть прикладні політичні рекомендації, - більш результативна, ніж емоційне передвиборче політичне ток-шоу. Особливо коли йдеться про пошук формули національної єдності та соціальної згуртованості щодо «чутливих питань» мови, конфесійної, геополітичної чи цивілізаційної ідентичності.

  1. Об’єднувати громадян мають не лише проблеми, але й спільні цінності.

Ключовий чинник, який «розхитує» національну єдність та суспільну згуртованість – тотальна недовіра. Громадян до влади та один до одного. «Держава нічого не робить для нас, тож і ми їй нічого не винні» - саме таким був зміст суспільного договору, за яким існувала Україна до Революції Гідності. Але й дотепер нас швидше об’єднують спільні проблеми, ніж спільні цінності. Відчуття, що «ми маємо вплив» і «можемо самі зробити собі країну» - гідні поваги та підтримки з боку держави та активної частини суспільства, але їх трансформація у системні зміни – все ще попереду.

  1. Осуд з боку держави та суспільства радикальних і псевдореволюційних політичних сил.

Зазвичай українці прагнуть дотримуватися збалансованої і врівноваженої життєвої стратегії. Відповідно, для масової свідомості суспільний та політичний радикалізм є ознакою й символом кризи. Оскільки більшість психічно здорових людей підсвідомо намагається уникнути конфліктної ситуації або попередити її, у суспільстві існує природна недовіра до радикальних суспільно-політичних сил.

Відтак першим та мінімально необхідним кроком має бути підтримка й підсилення з боку держави суспільного імунітету до радикально-деструктивних гасел та дій з боку радикальних та псевдореволюційних політичних сил. Ідеї ксенофобії (й, зокрема, українофобії та інших «фобій») можуть стати смертельно небезпечним «вірусом» для національної єдності та соціальної згуртованості в Україні. Тому дотримання законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за розпалювання ксенофобії, міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, є ключовою передумовою для забезпечення злагоди, мирного співіснування та національної інтеграції в країні.

  1. Нульова толерантність до насилля.

Війна на сході України не лише виснажує українську економіку та породжує ефект вигорання у проактивної частини громадянського суспільства. Наслідком війни є збільшення зброї у цивільного населення та повзуча мілітаризація суспільних відносин. Ми стали свідками не лише розповсюдження посттравматичного синдрому, але й стрімкого зростання кількості випадків фізичного насилля як способу вирішення конфлікту інтересів та відстоювання справедливості в умовах бездіяльності судової гілки влади і недостатньої ефективності держави.

Україна переживає «епідемію фізичного насилля» (подекуди – з використанням вогнепальної зброї). Йдеться про громадсько-політичні заходи та суспільні конфлікти; насилля на побутовому ґрунті, в сім’ї та при вирішенні міжгрупових конфліктів, а також - різні форми соціального булінгу: в школі, в громаді та трудовому колективі.

Отже, національна єдність буде залежати від того, яку відповідь дасть українська держава та суспільство на дилему: верховенство права та рівність кожного громадянина перед законом чи насилля в ім’я забезпечення групових інтересів за рахунок суспільних і відновлення справедливості ціною порушення прав та свобод інших співгромадян? Нульова толерантність до насилля – гасло, яке має високі шанси на підтримку з боку більшості українців, незалежно від їх ставлення до історії та політичної ідентичності.

  1. Місцеві вибори – ключовий виклик для національної єдності, адже посилюють загрозу «гібридної федералізації».

За недоброю традицією, каталізатором розколів в Україні зазвичай є вибори. Окрім уже звичної політизації (читай – поляризації) суспільства, вибори до місцевих органів влади можуть призвести до посилення «відцентрових» тенденцій, які намітилися ще раніше, під час карантину.

Перш за все, негативну роль може зіграти «партизація» виборів до обласних і місцевих рад за новими правилами.

По-друге, ідеологічна заангажованість партійних лідерів помножена на «регіональний егоїзм» місцевих еліт може призвести до відновлення протистояння між окремими регіонами. Зокрема, не можна виключати відновлення спроб створення міжрегіональних альянсів на Південному Сході під гаслами «інша» або «друга Україна».

Нарешті, порушення балансу між «центром» та «регіонами» не тільки дискредитує ідею децентралізації, але, якщо не поставитися до проблеми з усією серйозністю, здатне призвести до «гібридної федералізації». Без сумніву, це стане «гарним подарунком» Росії, яка й без того вміє ефективно користатися нашою слабкістю.

Ці та інші виклики і загрози диктують необхідність зміни політичного статусу питання національної єдності та суспільної згуртованості в державних політиках. Традиційно питання національної єдності та соціальної згуртованості розглядалося як окреме секторальне питання. Сьогодні, статус цього питання об’єктивно підвищується і має безпосереднє відношення до національної безпеки.

Україні потрібен Пакет превентивних кроків щодо забезпечення національної єдності та соціальної згуртованості, який би знайшов своє втілення в економічних, соціальних, гуманітарних програмах на національному та регіональному рівні.

Водночас продуктивним є рух не лише з гори вниз, але і знизу до гори, адже спільні цінності неможливо «вигадати» в кабінеті, запровадити законами або ж нав’язати наказами. Вони формуються в інклюзивному діалозі та солідарних діях щодо творення спільного майбутнього і захисту суспільних благ.

Автор - політолог, співзасновник Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію»